Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима

Роман вчинив саме так, як передбачив Назар. Замкнувшись у кабінеті над рестораном, він зняв із потайної полиці за дерев’яною панеллю останні банківські упаковки готівки й набрав номер, який тримав лише на крайній випадок.

У великому місті слухавку взяв Мирон Руденко — колишній офіцер розвідувальної служби, тепер керівник закритої групи людей, які за величезні гроші бралися за найбруднішу роботу. Голос у Мирона був сухий, байдужий. Він вислухав збивчасту істерику Романа, його обіцянки заплатити більше за тариф, прохання негайно приїхати й знищити лісника, який зруйнував усю систему.

— Ціна буде подвійна, — сказав Мирон. — Клієнта виводжу. Проблему закриваю. До ночі буду на місці з двома людьми.

Роман погодився на все. Поклавши слухавку, він обвів кабінет каламутним поглядом. Шкіряні крісла, бар із дорогим спиртним, мисливські трофеї, важкі штори — ще тиждень тому все це здавалося доказом влади. Тепер кабінет нагадував декорацію до власного похорону. Він дослухався до кожного звуку знизу, до скрипу труб, до удару дощу в шибку, до власного дихання, і щоразу йому ввижалися кроки на сходах. За вікном ішов крижаний дощ, і Роман уперше за багато років боявся темряви по-справжньому.

Надвечір селище потонуло в промозглій мокрій темряві. До ресторану безшумно підкотив темний позашляховик із тонованим склом. Із нього вийшли троє. Мирон Руденко був високий, сухорлявий, із глибоким шрамом через щоку. Двоє його людей рухалися з лячною зібраністю професіоналів, які не витрачають сил на зайві жести.

Мирон піднявся до Романа, коротко вислухав розповідь про невидимого спецназівця, усміхнувся й назвав місцевих боягузами. Він ставив мало запитань, але кожне било точно: скільки людей втрачено, хто бачив противника, де дівчина, які виходи з будівлі, хто з поліції ще на зв’язку. Відповіді Романа ставали дедалі плутанішими, і зневага в очах Мирона посилювалася. Потім він наказав своїм перекрити всі входи, перевірити вікна, вимкнути внутрішній зв’язок і готувати вивезення клієнта рівно опівночі. Він не вірив у лісових привидів. Він вірив у дисципліну, зброю й страх, який завжди можна переламати точнішим страхом.

Назар увійшов у селище не дорогою. Він пройшов через занедбану промзону старого торф’яного підприємства: повз іржаві крани, порожні цехи, провалені дахи, по яких тарабанив дощ. До ресторану він підібрався з боку заднього двору, де стояли піддони й порожні ящики.

Люди Мирона відрізнялися від місцевої братви з першого погляду. Не курили, не базікали, не поверталися спиною до темних кутків. Сектори огляду змінювали постійно, зброя була близько до руки, рухи — економні. У прямому зіткненні всередині будівлі шанс на помилку ставав надто великим.

Отже, треба було вдарити не по м’язах, а по недовірі.

Назар знайшов розподільчий щит на задній стіні. Повністю гасити світло він не став: професіонали відразу перейшли б у бойовий режим. Він лише порушив лінію зовнішнього освітлення так, що ліхтарі у дворі почали мерехтіти, народжуючи під стінами глибокі пульсуючі тіні. Потім ковзнув до машини Мирона, відчинив дверцята тонкою пластиною й сховав під сидінням одну з пачок грошей із пилорами, вимазану багнюкою, ніби її сунули туди поспіхом.

Через вантажний люк він проник у підвал ресторану. Там пахло вином, холодним м’ясом, сирістю й старою кам’яною кладкою. Назар рухався по пам’яті: він бував у цій будівлі раніше, коли ще купував продукти для лісництва, і запам’ятав чорні сходи, службові двері, повороти. Біля виходу на перший поверх стояв один із людей Мирона. Кидатися на нього було не можна: професіонал устиг би подати сигнал. Назар жбурнув у дальній кінець коридору жменю дрібних металевих кульок. Вони дробово застукотіли по підлозі. Найманець розвернувся на звук, і цієї секунди вистачило, щоб Назар тінню прослизнув повз нього й піднявся на другий поверх.

У спальні Романа панував дорогий безсмаковий безлад. На ліжку лежала шкіряна дорожня сумка, куди господар у паніці скидав одяг і гроші. Назар вийняв частину готівки, а на її місце поклав золоту запонку із сейфа мисливської бази, перекреслену чорним хрестом. Потім узяв аркуш з емблемою ресторану й написав великими літерами: «Твої нові захисники змовилися з тим, хто розніс пилораму. Гроші з тієї каси в них під сидінням. Вони прийшли не рятувати тебе, а добити й поділити рештки. Ти в клітці».

Записку він залишив на тумбочці, поруч із сумкою. Усе було розраховане не на розумну спокійну людину, а на Романа — недоспаного, питущого, загнаного, вже зрадженого у власній уяві всіма відразу. Назар не підробляв факти, він лише поклав поруч кілька правдоподібних деталей і дав паніці самій з’єднати їх у петлю. Потім знову спустився в підвал і сховався за пивними бочками, чекаючи, коли параноя Романа зробить те, чого не змогла б зробити зброя…