Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима

У кабінеті на другому поверсі Роман дивився на настінний годинник. Стрілки повзли до одинадцятої вечора болісно повільно. Мирон стояв біля вікна, трохи відсунувши штору, і спостерігав за мерехтливими ліхтарями у дворі. Його інтуїція вже вловила неправильний ритм світла й надто живі тіні біля стіни, але саме джерело загрози від неї поки вислизало.

Роман не витримав першим. Він схопився, пробурмотів, що забере сумку, і вийшов у коридор. Охоронець біля дверей пропустив його мовчки.

У спальні він увімкнув світло й одразу побачив розстебнуту сумку. Пальці стали крижаними. Він кинувся до ліжка, вивернув речі й завмер. Частина грошей зникла. Поверх дорогих сорочок лежала золота запонка, яку він тримав у таємному сейфі на мисливській базі. Чужий чорний хрест перекреслював золото, як вирок.

Роман майже не дихав. Людина з лісу була тут. У цій кімнаті. Пройшла повз охорону, повз найманців, повз усі замки й залишила знак.

Потім він побачив записку.

Слова врізалися в свідомість не змістом навіть, а отрутою. Гроші під сидінням. Найманці не рятують, а добивають. Усе змовлено. Алкоголь, безсоння, приниження, страх перед документами й втраченою владою змішалися в голові Романа в одну чорну картину. Мирон приїхав не по нього. Мирон приїхав по його останні гроші й збирався списати смерть клієнта на лісового месника.

Ця думка вдарила так сильно, що рештки здорового глузду розсипалися. Роман витяг з-під подушки позолочений пістолет, пересмикнув затвор і важко, з сиплим диханням, пішов назад.

Коли він увірвався в кабінет, Мирон обернувся. На його обличчі не здригнувся жоден м’яз; лише брова трохи піднялася при вигляді тремтячого ствола.

— Ключі від машини, — прохрипів Роман. — На стіл. Зараз.

— Ти став жертвою дешевої провокації, — спокійно сказав Мирон. — Опусти зброю.

— Не вчи мене! — Роман бризкав слиною. — Гроші з пилорами в тебе під сидінням. Думаєш, я не зрозумів? Ти приїхав мене прибрати?

Мирон зробив ледь помітний заспокійливий жест. Але Роман уже не чув. Він вимагав спуститися у двір, відчинити машину, віддати ключі, наказати людям кинути зброю. Його голос зривався, ставав то хрипким, то верескливим.

Охоронець за дверима, почувши погрози командирові, спрацював за інструкцією. Він вибив двері плечем і вдерся в кабінет зі зброєю напоготові. Тріск дерева оглушив Романа. Той сіпнувся й машинально натиснув на спуск. Куля пішла в стелю, обсипавши Мирона білою штукатуркою.

Далі спрацювала професійна реакція. Охоронець вибив пістолет прикладом, збив Романа з ніг і притис до килима. Мирон, усе такий самий холодний, наказав зв’язати клієнта пластиковими стяжками. Вивозити збожеволілого параноїка під вогнем його власної істерики було надто ризиковано.

У підвалі Назар почув постріл, крики й важкі кроки над головою. План спрацював. Роман був ізольований власними ж захисниками. Периметр ослаб. Тепер лишалося найважче — прибрати професіоналів Мирона без стрілянини, поки вони певні, що небезпека сидить зв’язаною в кабінеті й кричить хрипким голосом господаря району.

Назар повільно піднявся технічними сходами. У руці в нього була коротка монтувалка з обмотаним ганчір’ям держаком. Він зупинився в густій тіні біля коридору й став чекати. За кілька хвилин один із найманців почав спускатися парадними сходами перевірити перший поверх після пострілу. Промінь ліхтаря різав темряву, ковзав по перевернутих стільцях, уламках скла й шкіряних диванах.

Назар злився з тінню під сходовим прольотом. Він дочекався, поки чоловік спуститься на останню сходинку й переведе увагу на коридор до кухні. Один випад — безшумний, короткий, точний. Боротьба тривала не більше кількох ударів серця. Найманець осів на килим обличчям донизу, стягнутий хомутами раніше, ніж устиг видати крик. Його ліхтар укотився під диван і далі освітлював порожнє місце…