Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима

Здоровань вишкірився й замахнувся надто широко, як людина, звикла бити тих, хто не відповідає. Назар не відступив. Він зник з лінії удару, скоротив відстань одним коротким ривком, і подальше для Марини злилося в каламутний вихор рухів. Вона заплющила очі від жаху, почула глухий удар, лайку, схлип, ще один різкий звук — і раптом усе стихло.

Коли вона розплющила очі, на дорозі вже не було трьох господарів становища. Широкоплечий лежав обличчям у брудній воді, його руки були стягнуті власним ременем. Другий стояв навколішки біля бампера, притулившись чолом до холодного металу машини, і його трясло так, що цокотіли зуби. Третій валявся в кюветі непритомний, живий, але цілком виведений з боротьби. Водій сидів за кермом, білий як крейда, і навіть не намагався повернути ключ.

Назар тримав у руці відібраний пістолет. Дихав він рівно, ніби всього лише переклав кілька полін біля своєї хатини. У його погляді не було тріумфу. Лише похмуре знання межі, за яку цим людям краще було не заходити. Марина дивилася на нього й не могла поєднати побачене з тим, що було перед нею хвилину тому: злиденний на вигляд лісник, мовчазний випадковий перехожий, людина, яка здавалася надто втомленою навіть для сварки, раптом виявилася кимось зовсім іншим. Страшним не через жорстокість, а через точність.

Він розчахнув водійські дверцята…