Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Тієї ночі я довго не міг заснути. Лежав на вузькому ліжку, дивився в стелю й слухав пансіонат. За стіною хтось тихо розмовляв, потім закашлявся. У коридорі пройшла медсестра — кроки м’які, обережні. Десь зачинилися двері. Вітер ворушив берези за вікном, і їхні тіні лягали на тюль, як тонкі пальці.

Я думав про гараж. Про картину, яка тридцять років висіла між дерев’яними лижами й верстаком. Маленька, потемніла, майже непомітна. Нікому в родині не потрібна. Андрій бачив її, мабуть, не раз, але ніколи не затримував погляду. Йому гараж був потрібен тільки по лопату, насос чи коробку з інструментами.

Думав про дядька Назара. Дивний був чоловік, самотній, мовчазний. Родичі посміювалися з його звички збирати старі речі: книжки, ікони, монети, посуд, рами без скла, годинники без ходу. Він нічого нікому не пояснював. Просто приносив додому те, що вважав гідним бути врятованим від сміття й забуття. Може, він знав ціну цієї картини. А може, й ні. Може, любив її не за підпис і не за гроші, а за туман, ліс і самотнього мисливця. Іноді людина береже річ, сама не розуміючи, для якого дня вона знадобиться.

Я майже задрімав, коли згадав повідомлення, що надійшло ввечері від старого сусіда з третього поверху. Його звали Савелій Якович, але у дворі всі казали просто Якович. Повідомлення було коротке, як удар по столу: «Колю, біля твоєї квартири ходили люди з рієлтором. Питали, коли звільниться».

Я перечитав його тричі. Не «коли ви повернетеся», не «чи можна подивитися», а саме — коли звільниться. Отже, вони вже квапилися. Отже, моя перша ніч у пансіонаті ще не скінчилася, а мій дім уже подумки ділили, показували, продавали.

Я вимкнув екран телефону й поклав його поруч із подушкою. Якщо вони не збиралися чекати, я тим більше не мав права зволікати.

Уранці я прокинувся о шостій. За вікном було темно, сіре передсвітанкове небо ледь проступало між березами. Мирон Степанович спав рівно, майже безшумно. Я вдягнувся без світла, навпомацки знайшов куртку, поклав до кишені телефон, записну книжку, ключі. Біля дверей затримався й подивився на фотографію Оксани.

— Ну, Оксаночко, — прошепотів я. — Тримай мене.

У коридорі було порожньо. На кухні вже гриміли каструлі, чергова медсестра сиділа за стійкою, підперши щоку рукою. Я пройшов повз тихо, не ховаючись, а просто не бажаючи будити втомлену людину. Надворі вдарив холод. Трава побіліла від інею, повітря пахло мокрим листям і сирою землею. Я підняв комір і пішов до зупинки.

Автобус прийшов за дванадцять хвилин. У салоні майже нікого не було. Я сів біля вікна й дивився, як місто поволі прокидається: у темних будинках засвічувалися кухні, перші перехожі поспішали тротуарами, відчинялися маленькі крамниці. Для всіх починався звичайний день. Для мене — день, від якого залежало все, що ще лишалося моїм…