Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення
Арсен Гринюк зрозумів, що черга дійшла до нього. Надто багато людей довкола зникло за короткий час. Сторожук, Нечай, Ратушний, Величко, Кулініч — хто втік, хто звільнився, хто написав зізнання. Його маленька силова зграя рідшала, а ті, що лишилися, дивилися вже не як на господаря, а як на людину, по яку скоро прийдуть.
Він подзвонив Романюку.
— Мені потрібна охорона.
— У тебе свої люди.
— Вони розбігаються. Це Мирон Сивий. Ти взагалі чуєш, що місто шепоче?
У слухавці стало тихо.
— Навіщо йому наше місто?
— Бо Анна Семенівна — його мати.
Романюк довго мовчав.
— Звідки знаєш?
— Нечай перед втечею залишив мені записку. Написав, чий вона син. Я думав, упораюся. Не впорався.
— Сиди вдома. Поговорю з Лозовим. Дамо людей.
— Сьогодні?
— Сьогодні.
Гринюк поклав слухавку й дістав із сейфа старий пістолет. Охорона охороною, але страх завжди тягнеться до заліза.
Увечері в Романюка в кабінеті сидів Віктор Лозовий. На столі стояли пляшка, два келихи й попільничка, вже повна недопалків.
— Розкажи все, що знаєш про Сивого, — зажадав Романюк.
Лозовий говорив сухо:
— Злодій у законі. Кілька строків. Корона ще з давніх часів. Останні роки живе у великому місті, тримає легальні справи, шуму не любить. Вага серйозна.
— Чому ніхто не сказав, що в цієї старої жінки такий син?
— Не називай її так, — машинально промовив Лозовий і сам здивувався. Потім продовжив: — Вона жила тихо. Не розповідала. Він приїжджав рідко. Сусіди мало знали.
— Чого він хоче?
— Помсти. Але не швидкої. Він руйнує опори: низи, документи, гроші, свідчення. Це гірше за кулю.
Романюк налив собі й випив.
— Варіанти?
— Спробувати домовитися. Лікування, гроші, вибачення. Може, зупиниться.
— А другий?
— Прибрати його.
Романюк подивився на начальника поліції.
— Ти розумієш, чим пахне удар по такій людині?
— Війною. Але якщо він нас доведе до кінця, війна вже буде ні до чого. Ми й так ляжемо.
Романюк замислився. Вперше крісло під ним здалося не троном, а пасткою.
— Спершу зустріч. Знайди вихід. Скажи, я готовий говорити.
— А якщо відмовиться?
— Тоді другий варіант.
Мирон знав про цю розмову того ж вечора. У нього були очі там, де великі люди бачать тільки меблі: водії, прибиральниці, охоронці, дрібні службовці. Професор поклав перед ним коротку записку.
— Романюк шукає зустріч через Лозового.
— Нехай шукає.
— Ти підеш?
— Не зараз. Нехай подихає очікуванням.
— Гринюк удома. Троє поліцейських біля воріт. Думає, що захищений.
— Ми брати його не будемо.
Професор підвів очі.
— А як?
— Він сам приїде. Треба тільки показати, що паркан і люди біля воріт не вирішують нічого.
Уночі біля будинку Гринюка загорівся сміттєвий бак коло паркану. Охорона вибігла гасити, лаялася, тягала воду. Коли все скінчилося, на ґанку знайшли записку: «Охорона не допоможе. Завтра твій день. Хочеш жити — приїжджай сам. Адреса на звороті».
Гринюк перечитав її кілька разів. Папір тремтів у пальцях. Він міг подзвонити Романюку, попросити ще людей, сховатися у відділку, але головне вже зрозумів: якщо вони підійшли до дверей, значить, можуть увійти.
Уранці він приїхав сам. Пістолет лежав у кишені. У старому будинку Мирон чекав його у вітальні.
— Сідай.
— Постою.
— Як хочеш.
Гринюк дивився на сивого чоловіка перед собою. Не чудовисько з чуток. Стомлена людина з важким поглядом. Від цього було страшніше.
— Скільки? — спитав він.
— Що скільки?
— Грошима. Назви суму.
Мирон навіть не всміхнувся.
— Ти вирішив, що це угода?
— Усе вирішується.
— Не все. Ти наказав зачепити мою матір. За це платять не грошима.
— Чим?
— Усім. Людьми, справою, свободою й пам’яттю.
Гринюк зблід.
— Ти хочеш посадити мене?
— Я хочу, щоб ти розповів, хто наказав, хто платив, хто знав. Романюк, Лозовий, Задорожний. Усі.
— Романюк мене витягне.
— Скоро він сам шукатиме, хто витягне його.
Гринюк мовчав. У його голові, видно, ще боролися звичка до сили й нове розуміння кінця.
— А якщо відмовлюся?
— Матеріали підуть без твоїх показань. Ти отримаєш більше. А у виправній установі дізнаються, що ти організував напад на матір злодія. Далі пояснювати не треба.
Гринюк знав цей світ достатньо, щоб не ставити зайвих запитань.
— Я дам свідчення.
— Розумно.
Після Гринюка в стіні вже зяяла діра, крізь яку було видно головне: Романюк перестав бути господарем…
