Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Минув місяць. Анна Семенівна прийшла до тями на третьому тижні, коли лікарі вже стали обережнішими у словах і перестали відводити очі при зустрічі з Мироном. Він сидів поруч майже щодня, тримав її руку, слухав апарати, рахував дихання й звикав до того, що надія теж буває важкою.

Одного разу її повіки здригнулися. Очі розплющилися повільно, каламутно, ніби вона поверталася здалеку й ще не знала, у якому світі прокинулася. Мирон нахилився.

— Мамо.

Вона довго дивилася на нього. Потім губи ледь ворухнулися.

— Мирончику…

— Я тут.

— Ти приїхав?

— Приїхав. І не поїду, поки ти не встанеш.

Вона спробувала всміхнутися. Усмішка вийшла слабка, майже непомітна, але для Мирона в ній було більше життя, ніж у всьому місті за вікнами.

— Що сталося?

— Потім, мамо. Зараз відпочивай.

— Дім…

— Дім стоїть. Усе буде добре.

Вона дивилася на нього тим самим материнським поглядом, від якого неможливо сховати навіть те, що ховаєш від себе.

— Ти щось зробив.

Мирон не відповів одразу.

— Ті, хто прийшов до тебе, відповіли.

— Як?

— За законом.

— За яким законом, Мироне?

Він мовчав. Вона зрозуміла.

— Ти нікого не вбив?

— Ні.

— Правду?

— Правду. Жодного.

Анна Семенівна заплющила очі й тихо видихнула.

— Добре. Не хочу більше крові на твоїх руках. Досить із тебе.

— Досить, мамо.

— Обіцяй.

— Обіцяю.

Вона заснула спокійно. Мирон сидів поруч і відчував, як усередині відтає щось, що замерзло ще в ті роки, коли вона перестала з ним говорити. Вона була жива. Поверталася. Усе інше вже не мало такої ціни.

Суд відбувся за пів року. Справа стала великою, гучною й незручною. Романюк отримав п’ятнадцять років ув’язнення за організацію злочинної схеми, хабарі, вимагання й насильство. Лозовий — дванадцять за зловживання владою, прикриття злочинів і фальсифікацію матеріалів. Гринюк — десять за організацію побиттів і тиск на людей. Решта отримали менше: комусь дали три роки, комусь п’ять, хтось відбувся м’якше, але все одно втратив колишнє життя.

Великі видання писали про падіння місцевої імперії, про містечко, яке раптом очистилося, про дивну справедливість, що прийшла не з кабінетів. Мирон цього не читав. Його ім’я й так надто довго жило в чужих устах.

За три місяці після лікарні Анна Семенівна повернулася додому. Ходила важко. Перелом у її віці не минає безслідно: кожен крок відгукувався болем, кожен ранок вимагав терпіння. Але вона ходила. Спершу з опорою, потім сама — повільно, вперто, як жила завжди.

Дім Мирон відновив повністю: новий паркан, вікна, двері, меблі, посуд на кухні, побілені стіни. Усе розбите повернулося на місце, хоч колишнім уже не стало.

— Навіщо стільки? — спитала мати, сидячи біля вікна й спостерігаючи, як робітники виносять останнє сміття.

— Це твій дім.

— Мені багато не треба.

— А мені треба, щоб у тебе все було ціле.

Вона подивилася на нього уважно.

— Ти поїдеш?

— Поїду. Справи.

— Знову надовго?

Мирон помовчав.

— Ні. Тепер приїжджатиму часто. Не потай. Просто до тебе.

— Правда?

— Правда.

Анна Семенівна всміхнулася. Сліди пережитого ще трималися на її обличчі, але очі стали ясніші.

— Мирончику, я хочу, щоб ти знав.

— Що, мамо?

— Я пишаюся тобою.

Він розгубився, як хлопчик.

— Мамо…

— Не перебивай. Я багато років боялася того, ким ти став. Соромилася, сперечалася із собою, молилася, щоб ти звернув із цієї дороги. І зараз багато чого не приймаю. Але ти захистив мене. І не тільки мене. Ти зупинив тих, хто вважав людей сміттям.

— Я зробив те, що мав.

— От саме. Мав — і зробив. А ті, хто за посадою мусив захищати, мовчали. Поліція, адміністрація, суди. Усі відверталися. Ти не відвернувся.

Мирон не знайшов слів. Він сів поруч і обережно обійняв матір, боячись завдати болю.

— Дякую тобі, синочку.

— Це тобі дякую, мамо.

— За що?

— За те, що дочекалася.

За тиждень Мирон поїхав назад до великого міста. Справи, люди, зобов’язання — його життя нікуди не зникло. Але тепер у ньому з’явилася дорога, якою він збирався повертатися відкрито: не вночі, не на кілька годин, не через чужі двори. Просто приїжджати до матері, сидіти на кухні, пити чай і мовчати, коли слів не треба…