Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Романюк сидів у темряві свого будинку й чекав. За вікнами стояла душна літня ніч. Сад не ворушився, ніби листя теж боялося видати себе. На столі лежав пістолет. Поруч — недопита пляшка й склянка, яку він то наповнював, то забував піднести.

Він думав про своє життя. Сорок вісім років. Майже половина — у страху інших людей. Спершу ринок, борги, вуличні розбірки. Потім фірми, кабінети, вибори, посада. Він вирішив, що піднявся вище за колишній бруд. Вирішив, що став не бандитом, а владою.

Виявилося, влада теж тимчасова, якщо стоїть на чужому мовчанні.

Про злодіїв у законі він, звісно, чув. Старі історії, напівшепіт тих, хто пам’ятав колишній порядок. Але йому здавалося, що це минуле, музейний страх. Тепер, думав він, усе вирішують гроші, зв’язки, посади, юристи. Він помилився. Були люди, які не продавалися, не визнавали його крісло справжньою силою й не боялися його печаток.

Двері відчинилися без стуку.

Романюк схопив пістолет. Рука тремтіла. До кімнати увійшов Мирон. За ним показалися Тарас і Дем’ян, але лишилися біля дверей.

— Опусти, — сказав Мирон. — Ти не вистрілиш.

— Чому впевнений?

— Бо все життя за тебе стріляли й били інші. Сторожук бив. Гринюк наказував. Лозовий прикривав. Задорожний платив. Ти стояв осторонь і називав це владою.

Романюк тримав пістолет ще кілька секунд. Потім поклав на стіл.

— Говори. Ти ж за цим прийшов.

Мирон сів навпроти.

— Знаєш, хто я?

— Знаю.

— Знаєш, чому я тут?

— Через твою матір.

— Ім’я.

Романюк скривився.

— Анна Семенівна.

— Отак.

Мирон довго дивився на нього.

— Коли я приїхав, вона не могла сказати мені ні слова. Лежала в реанімації, вся в трубках. Маленька, з розбитим обличчям, непритомна. Жінка, яка все життя вчила дітей читати й нікому не зробила зла. Ти не знав, чий вона син. Припустімо. А якби знав?

— Я б не зачепив.

— Значить, якщо за людиною стоїть сила, її чіпати не можна. А якщо не стоїть — можна?

Романюк не відповів.

— У цьому ти й згнив, — сказав Мирон. — Ти вирішив, що слабкого можна ламати, якщо він не здатен відповісти. Але в кожного є захист. Іноді сім’я. Іноді совість. Іноді доля. До тебе прийшла сім’я.

— Гарно говориш для злочинця.

— Я злодій. Не плутай.

— Різниця?

— Для тебе вже пізно пояснювати. Але різниця є. Бандит живе без правил. Злодій тримає поняття. Рідних не чіпають. Старих і дітей не ламають. Ти перейшов межу.

Романюк налив собі й випив залпом.

— Що далі? Уб’єш?

— Ні.

— Чому?

— Бо смерть для тебе була б подарунком.

Мирон випростався.

— Завтра вранці до тебе прийдуть слідчі. З ордером. Свідчення дали Лозовий, Гринюк, Задорожний, Величко, Кулініч. Ратушний переписав матеріали. Документи по «Меридіану» в них. Записи теж. Відкати, тиск, насильство, фальсифікації. Тобі вистачить на довгі роки.

— Я найму адвокатів.

— Найми.

— У мене зв’язки.

— Були.

Романюк подивився на нього й зрозумів: це не блеф. Ця людина вже пройшлася по тих кабінетах, куди сам Романюк звик телефонувати.

— Навіщо прийшов особисто?

— Щоб ти знав, хто тебе знищив. І за що.

— Тепер знаю.

— Добре.

Мирон підвівся.

— Біля будинку мої люди. Втекти не вийде. Опиратися вранці можеш — додадуть. Вийти сам теж можеш — може, менше дадуть. Обирай, як звик. Тільки тепер вибір нічого не змінює.

— Ти переміг, — хрипко сказав Романюк. — Радій.

Мирон зупинився біля дверей.

— Я не радію. Моя мати в лікарні. Може, вже ніколи не ходитиме, як раніше. Ти вкрав у неї здоров’я й спокій. Жоден твій строк цього не поверне.

— Тоді навіщо все?

— Щоб ти заплатив. І щоб інші запам’ятали: є межі, за які відповідають завжди.

Двері зачинилися м’яко. Романюк залишився сам. Він довго дивився на пістолет. Можна було піти від суду, від камер, від ганьби. Він узяв зброю, відчув холод металу, потримав у руці.

Потім поклав назад.

Ні. Він не вважав себе боягузом. Він вирішив, що витримає, відсидить, повернеться, почне заново. У його голові ще тліла колишня самовпевненість, та сама, через яку він одного разу вирішив, що літню вчительку можна зігнути.

Уранці до будинку під’їхали три машини. Слідчі, конвой, стос паперів. Журналісти з’явилися майже одразу, ніби чекали за рогом. Клацали камери, летіли запитання. Романюк ішов мовчки. Наручники блиснули на сонці, і його посадили в машину.

Місто дивилося й не вірило. Людина, перед якою вчора опускали очі, тепер сама ховала погляд. Господаря більше не було…