Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Він думав про Романюка. Прізвище нічого в ньому не озивало. Місцевий голова, сказала сусідка. Хотів забрати будинок. Мирон бачив таких людей надто багато: вчорашні дворові хижаки, переодягнені в дорогі піджаки; люди, які одного разу вирішили, що посада робить їх чистішими, а печатка на документі перетворює насильство на закон.

Насправді змінювалися тільки кабінети. Усередині залишалася та сама голодна звичка брати чуже.

Під ранок вони зупинилися біля придорожньої станції. Над порожніми полями підіймався сірий світанок, пахло вологою травою й бензином. Мирон вийшов із машини, потягнув плечі, дістав сигарету з пачки, яку Тарас тримав про всяк випадок. Він давно не курив, але зараз дим видався майже необхідним — різким, гірким, таким, що повертає тіло в холодну ясність.

Тарас стояв поруч, трохи осторонь.

— Підніми наших, — сказав Мирон. — Потрібна повна картина по містечку. Хто там кому підпорядковується, хто через кого годується, хто тримає землю, хто заплющує очі, хто боїться і хто продається.

— Зроблю.

— Знайди Професора. Нехай копає Романюка до основи: посада, фірми, зв’язки, борги, земля, родина, старі справи. Мені потрібна не біографія. Мені потрібне павутиння.

Тарас кивнув і відійшов із телефоном. Мирон докурив до половини, зім’яв сигарету в урні й подивився на тьмяніюче небо.

Мама.

Анні Семенівні було сімдесят чотири. Колишня вчителька, вдова, жінка з прямою спиною й тихою впертістю, яку не змогли зламати ні бідність, ні самотність, ні чутки про сина. Її життя було простим і чесним: школа, зошити, батьківські збори, старий будинок, палісадник, фотографія чоловіка на комоді. Вона ніколи не вміла жити наполовину й тому довго не могла прийняти, ким став її хлопчик.

Коли дізналася правду, не кричала. Це було б легше. Вона просто перестала з ним говорити. Два роки — ні відповіді на дзвінок, ні листа, ні прийнятого переказу. Гроші поверталися назад. Мирон тоді вперше зрозумів, що мовчання матері може бути важчим за будь-який вирок.

Потім вона зателефонувала сама.

Не пробачила його життя, не виправдала, не погодилася. Просто сказала: «Приїжджай, синочку. Хочу бачити». І він приїхав. Відтоді між ними тримався крихкий міст: рідкісні зустрічі, чай на кухні, обережні слова, її незмінне: «Мені твоїх грошей не треба. Мені треба, щоб ти живий залишався».

Він залишався живим. А вона тепер лежала в лікарні зі зламаними кістками, бо людина з місцевої адміністрації вирішила, що її будинок заважає торговельному центру.

Мирон відчув, як лють штовхається в грудях, але не дав їй вийти назовні. Спершу відомості. Потім порядок дій. Потім удар — не широкий, не гучний, а точний. Люди, які прийшли до Анни Семенівни вночі, не зникнуть. Ті, хто послав їх, теж.

Надвечір вони в’їхали до рідного містечка. Вузькі вулиці, низькі будинки, пил на узбіччях, старі тополі край дороги — усе було знайоме до болю й чуже до холоду. Тут він був хлопчиськом. Тут уперше зрозумів, що слабкого б’ють не тому, що він винен, а тому, що в нього немає захисту. Тут уперше вкрав. Тут уперше сів. І тут жила єдина жінка, яка любила його не за силу, не за гроші, не зі страху перед ім’ям. Просто тому, що народила.

Лікарня стояла на околиці. Триповерхова будівля з облупленою фарбою, іржавими поручнями й запахом хлорки зустріла його каламутним світлом коридорів. Тарас залишився біля входу — дивитися, слухати, бути поруч, якщо знадобиться.

У реєстратурі жінка зі стомленим обличчям підвела очі від журналу.

— До кого?

— До Анни Семенівни Савчук.

Вона провела пальцем по рядках.

— Реанімація. Відвідування закриті.

— Мені можна.

— Я сказала, закриті.

Мирон подивився на неї спокійно, без натиску. Але в цьому спокої було щось таке, від чого жінка не стала повторювати втретє. Вона ковтнула й майже беззвучно сказала:

— Третій поверх. Праворуч.

Сходи пахли ліками, мокрою ганчіркою й старим страхом. Мирон знав цей запах по лікарняних палатах виправних установ, по коридорах, де люди вже не сперечаються з долею, а тільки слухають власне дихання.

Двері реанімації були зачинені. На них висіла табличка, що забороняла вхід стороннім. Мирон штовхнув їх і увійшов.

У палаті тихо пищали прилади. По прозорих трубках ішло й поверталося життя. На одному з ліжок лежала маленька жінка під білим простирадлом. Обличчя в синцях, одне око майже заплющене набряком, скроні забинтовані, рука нерухома, губи сухі, чужі.

Мати.

Він сів поруч. Довго дивився, не знаходячи в собі жодного слова, яке могло б стати першим. Перед ним лежала не потерпіла, не пункт у медичній картці, не привід для місцевої паперової брехні. Це була жінка, яка чекала його з кожного строку, скільки б потім не казала, що не розуміє його життя.

Мирон обережно взяв її руку. Шкіра була холодна, тонка, майже прозора.

— Мамо, — промовив він. — Я приїхав. Чуєш? Я тут.

Вона не відповіла. Повіки не здригнулися. Лише апарат поруч відбивав рівні короткі звуки, ніби рахував хвилини його терпіння.

Усередині підіймалася лють. Не гаряча, не сліпа. Холодна, важка, стара, схожа на залізо, яке довго тримали у воді, а тепер витягли на світло…