Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Мирон відчинив шухляду столу, дістав другий телефон і набрав короткий номер.

— Тарасе, піднімайся. Їдемо до матері. Негайно.

За годину темна машина вже виходила з великого міста, розрізаючи ніч рівним світлом фар. Тарас сидів за кермом, не питаючи нічого зайвого. Він давно навчився розуміти Мирона за короткими фразами й паузами між ними. Якщо сказано «до матері», значить, дорога буде довгою, а розмови — потім.

Мирон влаштувався на задньому сидінні. У салоні пахло шкірою, холодним повітрям кондиціонера й дорожнім пилом, який ніби заздалегідь просочувався в легені. За вікном зникали околиці, рідшали вогні, починалася траса. Попереду лежали сотні кілометрів, але він не підганяв Тараса. Поспіх добрий для тих, хто ще сподівається обігнати те, що вже сталося. Він знав: те, що сталося, вже чекає на нього там, у лікарняній палаті, з розбитим обличчям матері й сухим рядком у чужому протоколі…