Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Мирон давно навчився тримати цю силу в собі. У колишні роки вона рятувала йому життя й ламала чужі. Тепер він випускав її обережно, не для крику, не для удару в стіну, а для пам’яті. Кожне ім’я, кожен підпис, кожен переляканий погляд він збирався запам’ятати.

За дверима почулися кроки. До палати увійшов лікар: літній, сутулий, в окулярах, із папкою під пахвою. За ним зазирнула медсестра.

— Ви хто? — лікар зупинився. — Сюди не можна.

— Я її син.

Лікар придивився, і в його обличчі щось змінилося. Можливо, Анна Семенівна розповідала про сина. Може, скаржилася на нього. Може, виправдовувала перед чужими, як виправдовують тільки матері.

— У кабінеті поговоримо, — сказав лікар. — Тут їй потрібен спокій.

Кабінет був тісний, завалений паперами. На стіні висіли вицвілі грамоти, біля вікна стояла чашка з давно вистиглим чаєм. Лікар відкрив папку й якийсь час мовчки дивився в аркуші, ніби добирав слова не для діагнозу, а для біди.

— Стан тяжкий, але шанси є. Перелом шийки стегна, струс мозку, множинні забої, розсічення. Вік усе ускладнює. Відновлення буде довгим. Можливо, знадобиться операція.

— Робіть усе необхідне. Гроші будуть.

Лікар підвів на нього очі.

— Ви розумієте, що це не падіння?

— Розумію.

— Її били. Я повідомив поліцію. Приходив слідчий, оглянув будинок, зробив записи. А потім оформив як побутову травму. Написав, що вона впала сама.

Мирон трохи повернув голову.

— Прізвище?

— Павло Данилович Ратушний. Із місцевого відділення. Я намагався сперечатися, але… — лікар розвів руками. — Ви, мабуть, знаєте, як це буває.

— Знаю.

Він підвівся.

— Дякую, лікарю.

Лікар затримав його біля дверей.

— Ви будете домагатися, щоб це розслідували?

Мирон подивився на нього, і лікар пошкодував, що поставив це запитання. Не через погрозу. Через тишу, яка була в цьому погляді.

— Буду.

На вулиці Тарас чекав біля машини.

— Як вона?

— Жива. Але погано.

— Що далі?

Мирон дістав телефон.

— Далі починаємо.

Він набрав номер.

— Мельнику, це Сивий. Я приїхав. Потрібна зустріч. Сьогодні. Ти й Тихий. Де?.. Прийняв.

Машина рушила до місця зустрічі в іншому місті. Рідне містечко залишилося позаду — маленьке, сонне, ще не розуміючи, що страх у ньому скоро змінить напрямок…