Вони вирішили залякати медсестру, але надто пізно дізналися, хто зовсім поруч

Слідча докладно відновила вечір 16 березня. До справи підшили висновки про переломи Остапенка й Бондаря, показання охоронців і рапорт майора Горленка. Співробітники підтверджували, що знайшли Савченка в камері з розбитими руками, але ніхто не бачив самої бійки. Не було запису й точного часу, коли потерпілі зайшли всередину. Черговий журнал заповнювали із запізненням. Шило й Бик і далі наполягали на випадковому падінні, чим руйнували обвинуваченню основу: формально люди, яким заподіяли шкоду, заперечували існування нападника.

За захист узялися двоє досвідчених адвокатів, які спеціалізувалися на складних кримінальних процесах. Їхні послуги оплатили старі товариші Артема зі спільного фонду. Юристи приїхали до колонії, вивчили документи й одразу виявили слабкі місця. Камера не обладнана відеоспостереженням, момент входу ув’язнених не зафіксований, медичне освідчення оформлене із затримкою, а показання співробітників описують лише наслідки. Адвокати не заперечували присутності Савченка, але вимагали довести, що травми завдав саме він і що вони належать до найтяжчої категорії.

Перша зустріч із захисниками минула напружено. Юристи просили Артема розповісти правду хоча б їм, щоб не зіткнутися в суді з несподіванкою. Граніт підтвердив лише очевидне: перебував у камері й конфліктував із чоловіками. Імена Сивого й Марини він виключив із розмови. Адвокати дратувалися, пояснюючи, що без довіри захист ускладнюється. Савченко відповідав, що їхнє завдання — працювати з матеріалами справи, а не збирати зізнання. Зрештою вони прийняли це обмеження й зосередилися на процесуальних помилках.

Кожен протокол розбирали по рядках. Захисники вказували на розбіжності в часі, неточні формулювання й відсутність підпису на одному з первинних документів. Слідча дратувалася, призначала додаткові експертизи й повторні опитування. Однак що більше паперів з’являлося, то помітніше ставало: прямого доказу немає. Шило й Бик не змінювали версії. Їхнє мовчання пояснювалося не турботою про Артема, а страхом за власне становище, але для суду мотив не мав значення. Потерпілі не звинувачували Граніта — і це працювало на його користь.

Паралельно діяли зв’язки злочинного світу. Люди, які колись були зобов’язані Савченкові, телефонували знайомим чиновникам і просили не перетворювати справу на показовий процес. Жодних відкритих погроз не лунало. Впливовим кабінетам лише нагадували, що старий законник захищав жінку, а потерпілі самі заперечують напад. Посил був зрозумілий: спроба домогтися максимального строку викличе зайву напругу в колонії та за її межами. Граніт не віддавав таких розпоряджень, але зупинити підтримку вже не міг.

До кінця квітня слідча отримала вказівку не форсувати обвинувачення й шукати правовий компроміс. Вона розуміла, що справа привернула надто багато уваги й може розвалитися в суді. Замість початкової жорсткої позиції почалися переговори з адвокатами. Захист наполягав на перекваліфікації травм із тяжких на ушкодження середньої тяжкості. Повторна експертиза дала підстави для такого рішення: небезпеку для життя не було доведено, а прогноз відновлення обох потерпілих виявився сприятливим.

Тим часом Шило й Бик повернулися з медблоку. Рука Дениса лишалася в гіпсі, щелепа зрослася нерівно. Кирило ходив повільно й кривився під час глибокого вдиху. Адміністрація поселила їх у дальньому бараці, щоб виключити нову зустріч із Гранітом. Колишня компанія розпалася. Молоді ув’язнені, які недавно сміялися з їхніх жартів, тепер оминали обох. Самозваний авторитет зник: на місці двох нахабних чоловіків лишилися люди, які намагалися не піднімати очей і не привертати уваги.

Якось до них підійшла людина Сивого. Вона передала останнє попередження: ім’я Марини Романівни слід забути. Будь-який погляд, натяк чи спроба наблизитися буде розцінена як новий напад, і другої зустрічі з Гранітом уже не знадобиться. Шило й Бик мовчки кивнули. Вони засвоїли, що захист дівчини не обмежується одним Савченком. Тепер за нею стояла вся внутрішня ієрархія колонії. Навіть після можливого етапування до іншої установи ця історія могла піти за ними слідом.

На початку травня обвинувачення офіційно пом’якшили. Максимальне можливе покарання скоротилося до двох років. Адвокати й далі наполягали на закритті справи, однак слідство не могло повністю проігнорувати очевидні обставини. У підсумку з’явилася можливість угоди. Якщо Артем частково визнає провину в завданні побоїв, прокуратура попросить мінімальний додатковий строк. Якщо відмовиться, почнеться повноцінний процес: він може тривати місяцями й закінчитися двома роками позбавлення волі.

Захисник приїхав до Савченка й докладно пояснив вибір. Угода означала рік, у гіршому разі півтора. Судова боротьба залишала шанс на виправдання, але несла ризик довшого покарання й невизначеності. Граніт слухав, ставив короткі запитання про формулювання визнання й думав не про страх. Йому хотілося завершити справу так, щоб Марині не довелося давати свідчення й знову переживати березневий день. Практичність підказувала прийняти пропозицію.

Перш ніж дати остаточну відповідь, Граніт попросив залишити його самого на кілька хвилин. Він уявив два шляхи. У першому — довгі засідання, виклики Марини, можливе виправдання й постійний ризик максимального строку. У другому — один додатковий рік і певна дата виходу. Свобода знову віддалялася, але переставала залежати від чужого рішення. Артем завжди волів ясну ціну непевній надії. До того ж рік давав Марині час спокійно звільнитися, підготувати переїзд і не жити очікуванням кожного нового судового повороту.

Артем погодився частково визнати, що під час конфлікту завдав чоловікам ударів. Він не називав організаторів зустрічі, не розповідав про допомогу Сивого й не пов’язував вчинок із Мариною в офіційних документах. Адвокат потис йому руку й пообіцяв домогтися мінімального покарання. Двадцятого травня призначили закрите засідання, від якого тепер залежала нова дата свободи…