Вони вирішили залякати медсестру, але надто пізно дізналися, хто зовсім поруч

Засідання тривало недовго. Суддя вивчив угоду, переконався, що Артем розуміє наслідки, і прийняв часткове визнання. До вже відбуваного строку додали один рік. Спочатку Савченко мав вийти в липні 2024-го, тепер звільнення переносилося на липень 2025 року. Граніт вислухав рішення стоячи. Обличчя лишалося спокійним. Рік здавався прийнятною ціною порівняно з чотирма, про які говорив капітан Радченко. Головне, Марині не довелося з’являтися в суді, а провадження у справі було остаточно завершене.

Після суду Артема повернули до колишнього загону. Потяглися звичні підйоми, перевірки й зміни в цеху. Історія сорок сьомої камери стала частиною тюремного фольклору. Молоді слухали її, затамувавши подих, старі бачили підтвердження того, що Граніт не зрікається слова навіть перед відчиненими воротами. Савченко не заохочував цих оповідей і не вважав розправу подвигом. Для нього це була особиста справа між ним, пам’яттю про Романа й двома людьми, які вирішили принизити Марину.

Шило й Бик оминали медичний корпус. Якщо виникала потреба звернутися до лікаря, вони чекали супроводу й намагалися не зустрічатися з Мариною. Побачивши білий халат у кінці коридору, обидва опускали очі. Страх виявився сильнішим за колишню браваду. Інші ув’язнені теж змінили поведінку. Співробітницю називали лише на ім’я та по батькові, виконували вимоги без суперечок, не дозволяли собі жартів. Марина відчувала цю зміну й розуміла, чиєю ціною створено спокій.

Коли до неї дійшла новина про додатковий рік, відчуття провини повернулося. Дівчина хотіла знову просити пробачення, але Сивий передав слова Артема: усе сталося саме так, як він вирішив, і переживання нічого не змінять. Їй слід працювати, жити й готуватися до майбутнього. Марина прийняла це послання, хоча легше стало не відразу. Під час рідкісних офіційних зустрічей вона більше не питала, чи шкодує він. Відповідь була відома. Натомість стежила за його здоров’ям і вмовляла берегти спину.

На той час Гранітові вже виповнилося п’ятдесят вісім. День народження, що припав на 23 квітня, він відзначив тихо в бараці: товариші заварили міцний чай, поділили продукти з передачі й довго згадували минуле. Артем не любив урочистостей, але дозволив близьким людям посидіти поруч. До свободи лишалося трохи більше року. Для людини, яка провела за ґратами десятиліття, цей строк не здавався безоднею. Він вирішив прожити його без метушні й порушень, зберігши здоров’я для життя, яке мав намір почати після воріт.

Марина пообіцяла звільнитися з тюремної лікарні до його виходу. Вони домовилися поїхати разом із промислового міста, де кожне місце нагадувало про злочини й втрати. Конкретної адреси поки не обирали, але обидва думали про південь і море. Артем хотів остаточно порвати зі старими зв’язками. Марина мріяла знову працювати зі звичайними пацієнтами, не проходячи щоденні перевірки. Уперше їхні плани були не клятвою перед мертвими, а бажанням живих людей збудувати спільний дім.

Червень і липень минули спокійно. Марина приїжджала на дозволені побачення раз на місяць. За столом під поглядом співробітника вона розповідала про зміни, а Граніт цікавився, чи не турбує її хтось. Дівчина відповідала, що після березневого випадку довкола неї запанувала майже показова ввічливість. Артем бачив, що вона каже правду. Внутрішнє напруження поступово відпускало. Він знову рахував дні до свободи, тепер їх було понад триста, але кінцева точка лишалася ясною.

У жовтні адміністрація перевела Шила й Бика до іншої виправної установи. Офіційно — на їхнє прохання заради безпеки. Фактично керівництво не хотіло тримати поруч принижених ув’язнених і людину, яка їх покалічила. Дізнавшись про переведення, Савченко лише знизав плечима. Подальша доля обох його не цікавила. Урок вони отримали, Марині більше не загрожували, отже, цей розділ було закрито. Потім прийшла холодна осінь, а за нею рання зима.

Усю зиму Марина приїжджала, навіть коли дороги замітало снігом. Вона привозила теплі речі й ліки для спини, розповідала про вакансії в приморських лікарнях і обережно питала, чи зможе Артем звикнути до звичайної роботи. Граніт відповідав, що після швейного цеху його не злякає ні склад, ні нічна сторожка. Ці розмови допомагали обом переносити очікування. Вони не обговорювали багатство чи колишні зв’язки — лише житло, документи, режим лікування й місто, де їхні прізвища нікому нічого не скажуть.

Грудень, січень і лютий видалися суворими. Старі бараки погано тримали тепло, вранці вода вкривалася тонкою кіркою. Артем укривався всім, що мав, багато рухався й майже не хворів. Дні зливалися в один цикл: цех, їжа, сон. Одноманітність не пригнічувала його; вона наближала липень без нових потрясінь. У березні 2025 року Марина прийшла на побачення з новиною, яка означала, що підготовка до їхнього вільного життя почалася всерйоз…