Вони вирішили залякати медсестру, але надто пізно дізналися, хто зовсім поруч

На розі кварталу працював невеликий продуктовий магазин. Якось Артем помітив, що підвальне вікно зачиняється нещільно. Уночі він повернувся, протиснувся всередину й набив сумку консервами, згущеним молоком і хлібом. Додому здобич не поніс: мати негайно зажадала б пояснень. Натомість хлопець покликав дворових приятелів і поділив продукти порівну. Страху після крадіжки він майже не відчував. Його п’янило інше — відчуття, що він перехитрив дорослих і зумів сам здобути те, чого йому постійно бракувало. Після першої вдалої вилазки пішли нові.

Хлопці проникали в сараї, обчищали погано замкнені ятки, тягали зі складів усе, що можна було продати. Уже в тринадцять років Артем розподіляв ролі й стежив, щоб ніхто не привласнив спільну здобич. Сам він часто лишався назовні, спостерігаючи за вулицею, а молодших відправляв усередину. Отримане ділив чесно, обіцянок не порушував і за товаришів не ховався. Завдяки цьому його слухалися без суперечок. Однак восени 1981 року удача відвернулася: під час крадіжки деталей із гаражного кооперативу підлітка затримав патрульний. Решті вдалося розбігтися, а Артем опинився у відділку.

Суд закінчився швидко. П’ятнадцятирічного Савченка відправили на два роки до колонії для неповнолітніх. Мати плакала, стискаючи в руках хустинку, а батько на засідання не прийшов. Артем вислухав рішення з непорушним обличчям і не просив поблажливості. За колючим дротом його зустріли сірі корпуси, жорсткий розпорядок і підлітки, які перевіряли кожного новачка на міцність. У перші тижні йому діставалося часто. Потім він перестав чекати нападу й навчився попереджати його. Саме там старші вихованці вперше пояснили йому устрій злочинної ієрархії та сенс неписаних правил.

Ночами в підлітковому бараці пошепки обговорювали тих, хто зумів зберегти гідність, і тих, хто зламався під тиском. Артем швидко побачив, що гучні погрози рідко означають справжню силу. Найвпливовішими виявлялися спокійні хлопці, готові відповідати за сказане й ділитися останнім. Він переймав не лише їхній жаргон, а й звичку спершу спостерігати, а вже потім діяти. Навіть бійки стали для нього не спалахом злості, а способом установити межу. Ця холодність згодом визначила всю його злочинну кар’єру.

Артем слухав уважно. Його приваблювала не романтика ув’язнення, якої там не було, а ясність: обіцянку треба виконувати, своїх не можна здавати, спільним не можна користуватися заради особистої вигоди. До звільнення юнака вже намагалися не зачіпати. У 1983 році він повернувся додому. Мати сильно постаріла, Люда вступила до технікуму, батько майже остаточно спився. Савченко спробував жити законно й влаштувався вантажником на овочеву базу. Три місяці він тягав ящики, отримував невелику зарплату й переконував себе, що зуміє почати заново. Потім одноманітність стала нестерпною, і він повернувся до колишньої компанії.

Тепер ішлося вже не про банки консервів. Подорослішалі приятелі грабували торгові точки, відбирали товар у нелегальних продавців і силою розв’язували суперечки. Грошей стало більше, обережності — менше. У травні 1984 року вісімнадцятирічного Артема затримали після збройного нападу. Суд призначив п’ять років суворого режиму. Доросла колонія не була схожа на попередню: там помилка могла коштувати не синця, а життя. Савченко швидко зрозумів, що нейтральним лишитися не вдасться. Треба було або посісти місце в ієрархії, або дозволити системі перемолоти себе.

Він обрав перше. Артем тримався поруч зі старшими авторитетами, не втручався в порожні чвари, уважно запам’ятовував правила й ніколи не давав слова, якого не міг дотримати. Він навчився тижнями чекати слушного моменту, розрізняти небезпеку за зміненою інтонацією й приховувати втому навіть після важкої зміни. Савченко бачив людей, які заради невеликої поблажки зрікалися вчорашніх переконань, і остаточно вирішив не залежати від чужої ласки.

П’ять років не минули для нього безслідно. Ця настанова робила Артема жорстким, подекуди безжальним, але водночас привчала відповідати за власний вибір. Вийти колишнім дворовим підлітком із дорослої колонії вже було неможливо. За роки строку його характер наче остаточно загартувався. У бараці Савченка почали називати Гранітом: не тому, що він був найсильнішим, а тому, що ні тиск, ні вмовляння не змушували його змінити ухвалене рішення. До звільнення прізвисько знали далеко за межами загону. Навесні 1989 року двадцятитрирічний Савченко вийшов за ворота людиною, якій колишнє бідне життя вже здавалося далеким.

Повертатися було майже нікуди. За пів року до звільнення померла мати. Люда поїхала до великого столичного міста, а батько зник після чергового запою, і його подальша доля лишалася невідомою. Артем винайняв кімнату в комунальній квартирі на галасливій центральній вулиці. Через старі знайомства він швидко ввійшов у міські злочинні кола. Спочатку займався обготівковуванням тіньових грошей, потім допомагав переганяти викрадені машини й забезпечував захист підпільним виробництвам. Він брав заздалегідь обумовлену частку, не обманював партнерів і не прагнув урвати зайвого. У хаотичний час ці якості цінувалися дорожче за показну жорстокість.

Перші великі доручення перевіряли не його силу, а витримку. Артем міг годинами чекати людину в машині, тижнями вести розрахунки й відмовлятися від швидкої вигоди, якщо вона загрожувала спільній справі. Він не пив перед зустрічами й забороняв своїм людям з’являтися озброєними там, де питання вирішувалося словами. За зовнішньою стриманістю ховалася готовність відповісти жорстко, але Савченко не плутав жорстокість із повагою. Саме тому комерсанти воліли мати справу з ним, а не з галасливими молодими бандитами, які вимагали гроші погрозами.

Його ім’я стало відомим спершу в рідному промисловому місті, а потім у сусідніх регіонах. Старші законники придивлялися до молодого чоловіка, який не здавав спільників, не торгував рішеннями й не втручався в чужу частку. Артем розумів, що обраний шлях знову приведе його за ґрати або обірветься раніше, але звертати не намагався. Він уже вважав злочинний світ єдиним домом, де діють зрозумілі йому правила. Саме тоді доля почала підводити Граніта до вершини, з якої падати особливо боляче…