Ворона три дні билася в скло автобуса на одному повороті. Водій відмахувався — а потім вийшов

Михайла запросили до місцевої адміністрації. Керівник при всіх потис йому руку, вручив грамоту й конверт із винагородою.

— Скількох людей ви вберегли, підрахувати неможливо, — сказав він. — Цією стежкою міг пройти будь-хто. Знайте: тут вам вдячний кожен.

Грамоту Михайло прийняв, а від конверта спробував відмовитися. Оксана, що сиділа поруч, непомітно, але доволі відчутно стиснула йому коліно під столом, і сперечатися він не став.

Чоловік із дачним рюкзаком, який найголосніше сміявся з «пташиного листоноші», при зустрічі довго тис Михайлові руку. Він збивчиво говорив, що йому соромно за свої глузування, і ніяк не міг дібрати потрібних слів. Дарина зняла новий запис — тепер уже про ворону, яка врятувала людей. Історія швидко розійшлася по всій окрузі.

Приїздили й журналісти. Вони просили Михайла стати біля автобуса, ставили запитання, намагалися зняти великим планом, але він ніяково відмахувався.

— Не мене показуйте. Птаха шукайте. Це він тривогу здійняв.

І все ж одне питання не давало йому спокою. Шосе біля лісосмуги проїжджали вантажівки, молоковози й легкові машини. Чому ворона три дні поспіль кидалася лише до його автобуса? Чому не намагалася зупинити когось іншого?

Відповідь поступово склалася з двох деталей: розпатланого, наче обкусаного хвоста і знайомого круглого ока. Михайло згадав весняний ранок біля станції, колючий дріт, кусачки й хлібні крихти на дерев’яному ящику. Сумнівів майже не лишилося. Увесь цей час до нього прилітала та сама врятована ворона…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇