Врятований пес повівся так наполегливо, що бійцям довелося зупинитися — і недарма

Промінь поповз приміщенням ривками. Нари були перевернуті, дошки розщеплені. Зуєв лежав біля стіни й намагався підвестися навкарачки, мотаючи головою. Громов стояв на одному коліні, спираючись на покороблену зброю.

Світло повільно дійшло до місця, де хвилину тому був вузький прохід.

Проходу більше не було.

Замість нього лежала величезна залізобетонна плита. Вона пробила склепіння й упала точно туди, куди збирався йти Ілля. Із сірого обламаного краю стирчали товсті гнуті прути арматури. Брила намертво закрила вхід у сусідній відсік. Під її краєм виднівся металевий ящик з-під боєприпасів — розплющений майже в лист.

Громов опустив непотрібну зброю на підлогу. Довго дивився на бетонну перепону. Потім перевів погляд на куток, де Ілля сидів біля колони, придавлений живим, важко дихаючим псом.

Зуєв, який стояв навкарачки серед каміння, теж простежив за променем. Щелепа в нього відвисла. Незаймана сигарета випала з губ і тихо впала в сірий цементний пил.

Ілля дивився на плиту. Від носків його черевиків до нерівного краю бетону було менше кроку. Один короткий крок. Той самий крок, якого він не зробив лише тому, що Попіл втиснув його в колону — єдину опору в цій частині підвалу, яка витримала удар.

У тиші, порушуваній лише шерехом осипаної штукатурки, старий нашийник у руці Іллі коротко скрипнув.

— От же… — видихнув Зуєв, підводячись. Голос у нього здригнувся. — Він тебе витягнув.

Громов дивився на собаку й повільно кивнув…