Врятований пес повівся так наполегливо, що бійцям довелося зупинитися — і недарма
Дзижчання лампи, запах хлорки, задушливий кабінет — усе це відсунулося кудись далеко. На губах знову з’явився смак бетонного пилу. Сухий, гіркий, важкий. Пальці самі собою міцніше стиснули старий нашийник.
Того дня вони вже кілька годин пробиралися крізь розбиті будинки на околиці невеликого селища. Вранці відділення вийшло з палаючого двоповерхового будинку: запалювальний снаряд влучив угору, і вогонь за лічені хвилини пішов перекриттями. Сажа лягла на обличчя, забилася в рукави, осіла на зброї. Пізніше, коли вони знайшли пса, його нашийник уже був підпалений — видно, тварина теж ховалася десь поруч із вогнем.
Небо висіло низько, брудно-сіре, без жодного просвіту. Повітря було густе від гару, розплавленого пластику й сухого цементу. Від будинків лишилися стіни без дахів, порожні очниці вікон, осілі фундаменти й купи цегли. Під черевиками весь час хрустіло скло. Ілля йшов останнім у колоні. Автомат тиснув на плече, ремінь натирав ключицю, підошви грузли в сірій земляній крихті, перемішаній із попелом.
Праворуч тягнувся перекошений металевий паркан, місцями прорваний уламками. Попереду щось глухо дзенькнуло, і командир відділення, Роман Громов, коротким жестом зупинив групу. Усі опустилися майже одночасно. Ілля присів біля купи червоної цегли, провів поглядом крізь приціл по порожніх вікнах, по проваллю воріт, по розбитому подвір’ю. Тиша. Лише пил повільно осідав на каміння.
— Корнєве, сюди, — долинув із-за руїн приглушений голос Громова.
Ілля підвівся й короткими перебіжками дістався до зруйнованої основи будинку. Плити перекриття впали під кутом, склавшись важким кам’яним шатром. Унизу, під сірим блоком, що стирчав із землі, чувся дивний звук — розмірений скрегіт, упертий і неприємний, ніби кістку терли об камінь.
Громов мовчки вказав стволом у вузьку темну щілину. Там щось рухалося. Ілля ввімкнув ліхтар на касці. Промінь розрізав морок, висвітив іржаву арматуру, щільний пил, грудки зваляної шерсті.
Під завалом лежав великий чорний собака незрозумілої дворової породи. Задні лапи йому придавило уламком балки. Пес не скиглив, не гарчав, не просив допомоги. Він лише шкреб передніми лапами землю — вперто, ніби виконував роботу, яку мусив довести до кінця. Кігті були стерті майже до крові, на втрамбованому пилу лишалися темні вологі смуги.
Ілля опустився навколішки біля краю плити. Холод бетону пробрався крізь тканину форми. Він спрямував світло просто на морду тварини. Очі в пса були каламутні від пилу, але дивилися просто в промінь — без страху, без надії, майже без виразу.
— Кинь, — сказав Громов, спльовуючи вбік. — Не витягнеш. Та й не жилець він. Нам наказано до темряви зайняти точку…
