Врятований пес повівся так наполегливо, що бійцям довелося зупинитися — і недарма

Глина липла до підошов товстими грудками. Хід вів до головного укриття — глибокої земляної нори під колодами. На вході висів жорсткий шматок брезенту, просяклий брудом. Усередині чаділа маленька лампа, тіні смикалися по стінах. Повітря було щільне від дешевого тютюнового диму, вологої тканини й шкарпеток, розвішаних над піччю.

— Ти зовсім глузд утратив, Корнєве? — старший сержант Аркадій Зуєв підвів на собаку важкий погляд спідлоба. Він сидів на ящику з-під боєприпасів і чистив затвор промасленою ганчіркою. — Людям їсти нічого, підвезення затримали, а ти притяг ще одну пащу.

Ілля зняв мокрий шолом і повісив його на іржавий цвях, що стирчав із колоди. Дощ стікав по обличчю, прорізаючи світлі смуги в сажі. Він пройшов у найтемніший куток, де лежав його згорнутий плащ-намет. Пес, накульгуючи, рушив слідом. Металеве півкільце на нашийнику дзенькнуло об кинутий казанок, коли тварина важко опустилася на земляну підлогу.

— Це з мого пайка, — коротко сказав Ілля й дістав зім’яту банку без етикетки.

Зуєв зло сплюнув у землю. Затвор сухо клацнув, стаючи на місце. В укритті стало тихо. Лише сирі поліна потріскували в пічці. Решта дивилися хто в стіну, хто в підлогу, але ніхто не втручався.

Ілля розкрив банку складаним ножем. Запах старого жиру й лаврового листа відразу заповнив куток. Він розділив вміст на дві частини. Одну виклав на шматок щільного картону й підсунув до морди пса. Другу став їсти з ножа, повільно пережовуючи жорсткі волокна м’яса.

Пес не кинувся на їжу, хоч ребра в нього стирчали під шерстю. Він обережно понюхав картон, потім підвів на Іллю каламутні від утоми очі. Корнєв ледь помітно кивнув. Лише після цього пес почав їсти — акуратно, тихо, намагаючись не зачепити язиком брудну підлогу.

Далі дні злиплися в одну холодну, сіру смугу. Чергування під крижаним дощем, коли вода затікає за комір. Ночі, обірвані далеким гулом розривів. Короткий сон, після якого не ставало легше. Собаку Ілля став звати Попелом — через чорну сажу, що в’їлася в шерсть. І відтоді пес майже завжди був поруч: за крок, за метр, біля ноги, в тіні.

Він був напрочуд мовчазний. Ні гавкоту, ні скавуління. Навіть коли поруч здригалася земля, Попіл лише втискався в стінку траншеї й заплющував очі. Лапа гоїлася погано. У постійній вогкості, у бруді, без нормальних ліків рана почала гноїтися, і від пов’язки пішов важкий солодкавий запах…