Врятований пес повівся так наполегливо, що бійцям довелося зупинитися — і недарма

Ілля щодня міняв бинти. Витратив увесь перекис зі своєї аптечки. Потім виміняв у кулеметника Данила Ремеза пляшечку антисептика на дві нерозпечатані пачки сигарет. Чистих бинтів бракувало, і він виполіскував старі в калюжах на дні окопу, сушив на розпеченій трубі пічки до жорсткої кірки й знову намотував на лапу.

Медик відділення, кремезний і мовчазний Тарасов, спершу тільки хитав головою. На четвертий день він підійшов без слів і поклав поруч із речами Іллі зім’ятий тюбик темної мазі. Корнєв кивнув. На цьому їхня розмова закінчилася, але допомоги виявилося більше, ніж довгих промов.

Неприязнь решти нікуди не зникла. Просто стала такою самою частиною окопного життя, як холод, дим і мокрі шкарпетки. Попіл займав місце біля пічки. Попіл міг стати зайвим тягарем, якщо доведеться відходити. Зуєв, проходячи повз, навмисне зачіпав чоботом миску з обрізаної пластикової пляшки. Вода розхлюпувалася по підлозі. Ілля мовчки піднімав зім’ятий пластик і знову наливав із фляги.

На десяту добу холод ударив різко. Уночі мокра глина взялася кіркою, і траншея перетворилася на слизький жолоб. В укритті стало важко дихати: труба промерзла, пічка задиміла, їдкий дим виїдав очі. Попіл лежав у своєму кутку, згорнувшись у тугий клубок, і дрібно тремтів усім тілом.

На світанку надійшов наказ про терміновий відхід. Треба було тихо змінити позицію й передати розбиті окопи іншій групі. Збори почалися відразу. Люди пхали в рюкзаки боєкомплект, рештки їжі, найнеобхідніше. Зайве кидали просто на землю.

— Собаку залишиш, — сказав Громов. Він стояв біля виходу й застібав ремені важкого спорядження. Голос був глухий, але остаточний. — Розпорядження старшого. Жодної живності на переході. У нас двоє поранених з осколковими, понесемо на ношах. Зайвий тягар не беремо.

Ілля завмер, тримаючи в руках моток брудного шнура. Попіл, ніби відчувши зміну в людях, підвівся на три лапи й, хитаючись, підійшов до нього. Сухий гарячий ніс ткнувся в коліно. Металеве півкільце на старому нашийнику блиснуло в слабкому світлі згасаючої лампи.

— Він піде сам, — тихо відповів Ілля. Пальці стиснули шнур так сильно, що побіліли кісточки. — Я за нього відповідаю…