Врятований пес повівся так наполегливо, що бійцям довелося зупинитися — і недарма

Громов підійшов ближче, скло під його підошвами голосно хруснуло. Він дивився на пса згори вниз, і з обличчя не можна було зрозуміти, злиться він чи просто втомився.

— І навіщо він тобі? — глухо спитав командир, поправляючи ремінь автомата.

Ілля не став відповідати. Він дістав перев’язувальний пакет із поясної аптечки. Коли почав туго бинтувати лапу й кріпити саморобну шину, пес насилу підвів голову.

Їхні погляди зустрілися. Тварина шумно втягнула брудне повітря носом і обнюхала рукав форми.

Ілля затягнув останній вузол. Пес спробував підвестися. Передні лапи витримали, тіло затремтіло великим тремтінням, але він устояв. Перев’язана лапа безсило потяглася по землі.

— Висуваємося, — кинув Громов. — До позиції ще йти й іти.

Ілля закинув рюкзак на плечі, підняв зброю. Позаду почувся тихий шерех. Пес, похитуючись, ішов за ним. Повільно, вперто, лишаючи за собою борозну в сірому пилу.

Десь за обрієм важко бухнув залп. Земля під ногами трохи здригнулася. Пес притиснув рвані вуха, але не зупинився. Він дивився тільки на спину Іллі. Тоді Корнєв ще не міг знати, що цей витягнутий з-під бетону звір одного дня не дасть йому зробити один-єдиний крок. І цим кроком виміряється все його життя.

Надвечір пішов дощ. Дрібний, крижаний, злий. Сухий пил на розбитій дорозі відразу перетворився на в’язку сіру кашу. Черевики наливалися вагою, кожен крок супроводжувався глухим чваканням. Пес не відставав. Він рухався ривками, крізь біль, волочачи перев’язану лапу по мокрій землі.

Позиція зустріла їх запахом сирої деревини, диму від маленької пічки й людської втоми. Вузька траншея чорною тріщиною прорізала пожухле поле. Краї розмокли й осипалися під дощем. Ілля стрибнув на слизький настил. Пес зупинився нагорі й насторожено подивився вниз. Корнєв простягнув руки, взявся за нашийник і обережно стягнув важку тварину в окоп…