Випадкова розмова змусила Маришу придивитися до свекрухи

Тоді Світлана Андріївна вирішила пустити в хід сльози. За роки вона так відточила це вміння, що заплакала без зволікання.

— Отже, мати тобі вже не потрібна? — заридала вона. — Я тебе сама піднімала, лише тобою й жила, усе тобі віддавала! А ти приведеш мені в дім цю простачку з невідомими генами? У неї батько тракторист, мати щось подає на сільській пошті! Яка там спадковість? Хіба для такої нареченої я тебе ростила?

Вона склала руки на столі, уткнулася в них головою й затряслася, удаючи беззвучні ридання. Та Максим надто добре знав цей материнський театр, щоб знову повірити. Він тяжко зітхнув: уникнути сварки все одно не вдасться.

— Іра стане моєю дружиною, мамо. Ти можеш її прийняти, можеш не прийняти — вирішувати тобі. Тільки від цього залежатиме, чи зможеш ти приходити до нас додому.

Прощатися він не став. Пішов, голосно грюкнувши дверима. Світлана Андріївна підвела голову; очі в неї були сухі. Дивлячись у бік виходу, вона вперше усвідомила, що син уже дорослий. Лишалося змиритися.

У день весілля вона все-таки зробила ще одну спробу. Максим одягався у своїй кімнаті, коли туди зайшла мати. Подивилася на красеня-сина, якого виростила, підійшла поправити метелика на сорочці.

— Синку, тільки не починай сваритися, — шикнула вона, не давши йому висловити готове зауваження. — Востаннє прошу: вислухай матір. А раптом Іра захоче твою квартиру на себе оформити? Ці сільські хитрі, ти з нею обережніше. Я їй не вірю. А якщо потім тебе отруїть? Або почне зраджувати? Вони звикли виживати, від таких чого завгодно чекай!

Захопившись, Світлана Андріївна вже вчепилася в лацкани його піджака й трясла сина, сама того не помічаючи. Максим дивився на неї зі співчуттям. Коли вона зустрілася з ним поглядом, їй стало ніяково.

— Мені час, мамо. Кохана жінка чекає, — сказав він, різко прибираючи її руки зі свого піджака. — Після церемонії побачимося.

На весіллі Світлана Андріївна сиділа зі стиснутими губами, знову змушена терпіти вибір сина. Подружжя ж почало жити спокійно. Лише під час материнських візитів спокій порушувався: свекруха неодмінно знаходила, до чого причепитися в господарстві, чим уколоти Іру.

Та пропускала шпильки повз вуха. Вступати у війну, де переможця все одно не буде, їй здавалося безглуздим. Максим був їй вдячний і за терпіння, і за мудрість. Так минули три роки…