Випадкова зустріч з однокласницею відкрила мені правду про чоловіка, але я вирішила не видавати себе одразу

— Я теж, — тихо відповіла Марта. — Цілую.

Дзвінок закінчився. Марта опустила телефон на коліна й закрила обличчя долонею.

— Дурна я, так? Доросла жінка, а радію, ніби мені сімнадцять.

Оксана могла сказати все одразу. Дістати сімейні фотографії, показати дітей, кинути коротке «це мій чоловік» просто в коридорі серед талонів і бахіл. Сергій дізнався б за п’ять хвилин і вже за десять знайшов би пояснення. Він умів. Завжди умів.

А перед нею сиділа Марта — щаслива, розгублена, готова стати черговою дурепою в його виставі.

— Марто, — обережно сказала Оксана. — Ти давно його знаєш?

— Якщо чесно, ні. Але таке відчуття, ніби давно.

— Він говорив про сім’ю?

Марта знітилася.

— Сказав, що був складний розрив. Не любить згадувати. Дітей, здається, немає. Або… зачекай, він казав, що міг би бути хорошим батьком. Я тоді не уточнила.

Оксана кивнула. Усередині стало твердіше.

— Послухай мене. Ти можеш образитися, але я скажу. Чоловіків, особливо красивих і впевнених, треба перевіряти.

— Думаєш, одружений?

— Думаю, перш ніж вірити натякам на весілля, варто дізнатися правду.

— Він поки що тільки натякав.

— Тим більше.

Марта подивилася уважно.

— Ти говориш так, ніби щось знаєш.

У цю мить відчинилися двері кабінету, медсестра назвала наступного пацієнта, хтось поруч засперечався про талон. Оксана вхопилася за цю побутову метушню, щоб не зірватися.

— Я знаю, що життя інколи неприємно дивує. Коли він лишиться в тебе ночувати й засне, подивися паспорт.

— Паспорт?

— Так. Не телефон. Не переписки. Паспорт.

— Це якось некрасиво.

— Некрасиво — брехати жінці, яка готова відчинити йому двері.

Марта опустила очі. Радість на її обличчі дала тріщину.

— Ти мене лякаєш, Литвиненко.

Оксану викликали. Вона встала, відчуваючи, що ноги стали чужими.

— Подумай про те, що я сказала.

Марта вхопила її за рукав.

— А якщо я знайду щось погане?

— Напиши мені.

Вони швидко обмінялися номерами. На екрані Оксани з’явилося ім’я «Марта Сивак», і поруч із ним ніби виникла невидима позначка: свідок.

У кабінеті лікар питав про біль, тиск і навантаження. Оксана відповідала майже автоматично. Терапевт м’яв їй плече, призначав знімок, радив менше нервувати й більше відпочивати. Від цієї фрази хотілося розсміятися. Нерви не покладеш у шафу й не дістанеш за розкладом.

Коли вона вийшла, Марти вже не було. Сергій надіслав Соні смішний стікер і написав: «Тато ввечері постарається забрати». Слово «постарається» раптом стало схожим на знущання. Він старався для всіх. Тільки щоразу — в інший бік.

Надворі було душно. Оксана йшла до зупинки й майже не відчувала дороги. Їй хотілося подзвонити Сергієві негайно, почути його впевнене «що сталося?» і встромити в цей спокій одне запитання. Але кожен спалах злості розбивався об просту думку: він викрутиться. Скаже, що Марта все не так зрозуміла, що фотографія стара, що це знайома клієнта, що Оксана втомилася, накрутила себе, побачила не те. Він стільки років вправлявся в голосі, яким можна було зробити винним будь-кого.

Удома вона не ввімкнула світло одразу. Квартира зустріла тишею й запахом ранкової кави. На стільці висів Сергіїв піджак. У передпокої стояли дорогі туфлі, куплені навесні після його фрази: «Зовнішній вигляд приносить гроші». Оксана зняла взуття, пройшла на кухню й відкрила банківський застосунок.

Тепер цифри читалися інакше. Ресторан біля старого скверу — той самий вечір із «клієнтами». Квітковий магазин поруч із книгарнею — ранок після випадкового знайомства. Таксі в сусідній район, де, як вона смутно пам’ятала зі шкільних розмов, жила Марта. Пізня поїздка в день, коли Сергій розповідав про Павла Марчука і його термінову біду…