Виснажений лев страждав від паразитів, аж поки один чоловік не наважився підійти до нього надто близько

Повернулися додому вже під ранок. У квартирі пахло вчорашньою гречкою й пилом. На столі стояли дві чашки з недопитим чаєм, який вони залишили перед прогулянкою. Їхній десятирічний син Артем спав у бабусі, бо Марія з Андрієм збиралися ввечері сходити на ринок, купити йому нові кросівки до школи, а потім просто пройтися. Звичайний вечір мав бути. Нічого особливого. Вийшли по хліб і фрукти. Побачили натовп, вивіску, дітей біля кліток. Зайшли.

Тепер звичайне життя здавалося чимось далеким, як стара фотографія.

Андрій сів на кухні й довго дивився на свої руки. Кісточки розпухли. На правій долоні була садно. Марія дістала перекис, бинт, ватні диски. Він не пручався, тільки морщився, коли вона торкалася шкіри.

— Навіщо ти вдарив? — спитала вона.

Питання прозвучало не як звинувачення. Радше як спроба зрозуміти.

Андрій опустив очі.

— Не знаю.

— Ти ж ніколи…

— Знаю.

Вона промила рану. Він втягнув повітря крізь зуби.

— Я побачив, як він тебе тримає, — сказав Андрій. — І як лев лежить. І цей мужик стоїть між вами, ніби йому все можна. Ніби він вирішує, кому боляче, кому мовчати, кому жити. І я… — Він замовк. — Я більше не зміг мовчати.

Марія сіла навпроти. За вікном починало сіріти. У сусідній квартирі хтось увімкнув воду. По трубах пішов гул.

— Тепер у нас будуть проблеми.

— Будуть.

— Він напише заяву.

— Уже написав, мабуть.

— Андрію…

— Я знаю.

Вони мовчали. На кухні цокав годинник, подарований їм на весілля тіткою Тетяною. Годинник давно відставав на сім хвилин, але Андрій чомусь не міняв батарейку. Марія дивилася на цю круглу білу річ і думала, що час справді відстає, бо вчорашній день ніяк не хотів закінчуватися.

Перший дзвінок пролунав о сьомій ранку.

Марія здригнулася так, що пролила перекис на стіл. Дзвонила Ольга, її колега.

— Машо, ти в інтернеті?

— Ні.

— Ти сядь.

— Що сталося?

— Там відео. Про вас.

Марія відкрила телефон. Екран одразу заліпили сповіщення. Будинковий чат розривався. Хтось писав: «Наш сусід герой!» Хтось: «Через таких потім усіх тварин заборонять». Хтось: «А навіщо дітям показували?» Хтось виклав запис, де Андрій б’є Віктора. Вирізаний шматок. Без лева. Без того, як Віктор хапав Марію. Без криків, без паразитів, без хрипу тварини. Тільки Андрій, спокійний на вигляд, б’є людину, і та падає.

Підпис був короткий: «Неадекват напав на власника пересувного зоопарку при дітях».

Марія відчула, як холод піднімається від живота до грудей.

— Це не так, — сказала вона в слухавку.

— Я знаю, — швидко відповіла Ольга. — Але в нас на роботі вже дивляться. Олена Петрівна сказала, щоб ти сьогодні прийшла обов’язково.

— Сьогодні мій вихідний.

— Вона сказала — обов’язково.

Андрій дивився на неї, і Марія зрозуміла, що він чує все по її обличчю.

— Почалося? — спитав він.

Вона кивнула.

О дев’ятій ранку почалося по-справжньому.

Віктор Савчук виявився не просто господарем паршивого пересувного зоопарку. У нього були зв’язки з місцевим торговим центром, де Марія працювала бухгалтеркою в керуючій компанії. Він орендував майданчик через знайомих, оформлював акти, проводив оплату за електрику. Начальниця Марії, Олена Петрівна, жінка з гладкою зачіскою й тонкими губами, зустріла її біля дверей кабінету без звичного «доброго ранку».

— Маріє, проходьте….