Я випадково забрала замовлення чоловіка, відкривши його при свекрусі, у кімнаті повисла гробова тиша

— Мамо, ми запізнюємося! — Назар уже стояв у передпокої з рюкзаком за плечима. — Я зібрався, а ти все копаєшся.

— Іду, — відповіла Оксана й машинально пригладила йому чуба.

У коридорі пахло кремом для взуття, пилом і вчорашнім дощем, принесеним на підошвах. Вона накинула куртку, відчуваючи, як тканина неприємно тягне в плечах. Усе тіло нило, просило не міста, не розмов, не чужих прохань, а тільки подушки й двох годин тиші. Зміна на швидкій видалася такою, після якої люди зазвичай мовчать: три аварії поспіль, два серцеві напади, безкінечні літні пацієнти з тиском, яким насправді були потрібні не таблетки, а бодай чиїсь спокійні очі й людський голос.

Але вдома починалася інша зміна — без форми, без розкладу й без права сказати диспетчеру, що бригада зайнята.

Оксана затрималася перед дзеркалом. Під очима лежали сірі півкола, майже синці, шкіра здавалася тонкою, як папір. Любов Романівна, свекруха, іноді забирала Назара після школи, і за це Оксана була їй вдячна. Але будь-яка допомога в тієї супроводжувалася зітханнями, натяками на «вічну зайнятість» невістки й таким виразом обличчя, ніби вона не онука веде додому, а несе на собі хрест за всю родину. Часом легше було зробити все самій.

До школи вони дісталися ривками. Біля нової розв’язки рух завмер: машини стояли щільною, димною масою, ніби вени міста забилися тромбами. Водії нервово тиснули на сигнали, хоча від цього ніхто не рухався швидше. Оксана висадила сина біля воріт, дочекалася, поки він махне їй із ґанку, і лише тоді сіла в автобус, що йшов до складів.

Богдан був відсутній удома надто часто. Якось вона навіть порахувала — вийшло майже десять тижнів на рік. Решта місяців теж були не життям поруч, а очікуванням чергового налагодження, чергового термінового виїзду, чергового дзвінка, після якого він знову збирав сумку. Раніше вона намагалася ревнувати, шукати пояснення, ловити його на дрібницях. Потім втомилася. Їхній шлюб став схожий на старий диван: пружини просіли, тканина вицвіла, але викинути шкода, бо до нього звикли…