Я випадково забрала замовлення чоловіка, відкривши його при свекрусі, у кімнаті повисла гробова тиша

— Любове Романівно? — Оксана кинула ведмедя на стіл і підхопила свекруху під лікоть.

Професійна звичка ввімкнулася раніше за переляк. Липкий піт на чолі, тремтіння в руках, розширені зіниці, збите дихання. Панічна реакція, можливо, тиск.

— Назаре, води швидко.

— Це він, — Любов Романівна майже повисла на невістці. — Наш ведмедик. Він зник тридцять років тому. Господи, хто це зробив?

Вона пила воду маленькими судомними ковтками, стукаючи зубами об край склянки й розхлюпуючи краплі на блузку.

— Хто вирішив копатися в могилах? — повторила вона, ніби говорила не з ними, а з тим, хто стояв невидимий за її плечем.

— Про що ви? — Оксана насупилася. — Це звичайна стара іграшка. Може, Богдан знайшов її в когось на горищі або купив у крамниці старих речей.

— Ні! — різко скрикнула свекруха, і Назар здригнувся. — Богданчик із ним не розлучався. Спав із ним, їв, тягав його всюди. А потім ведмідь зник. В один день. Ми думали, загубили на прогулянці. Але щоб він повернувся отак, через доставку, без імені, без адреси…

Вона не договорила. Назар, скориставшись метушнею, уже стягнув ведмедя зі столу.

— Мамо, він класний. Тільки сумний. Можна я його залишу?

— Поклади, — надто різко сказала Оксана. — Ми не знаємо, де він був. Він брудний, його могли чимось обробити…