Я вже кинувся до жінки, яку вважав загиблою, але брат дружини зупинив мене однією фразою
Він зателефонував Марині за тиждень. Він попросив її приїхати на курорт у п’ятницю, стати після одинадцятої біля нижнього краю другої траси й зняти шолом, коли кабінка проходитиме над нею. Вона погодилася не одразу, вони сперечалися два дні.
Він оплатив Марині дорогу, вибрав день і час, навіть посадив мене в кабінці ліворуч, щоб я дивився в потрібний бік. Я спитав: «А чому просто не сказати? Ти ж мені в кафе за пів години все словами й розповів». І він відповів: «Сказати я міг, ти б не повірив. Ти б вирішив, що я з’їхав з глузду після Ірининої смерті, і поїхав би додому. І я б тебе потім рік вмовляв. Мені треба було, щоб ти спочатку побачив, а потім почув».
І ось тут я не зміг із ним сперечатися, бо він мав рацію. Якби він мені двадцять першого лютого зателефонував і сказав: «Олексію, в Ірини була сестра-близнючка», — я б поклав слухавку. Далі він розповідав мені дві години, там само, за столиком.
І я передам це по порядку, а не так, як він говорив, бо говорив він уривками. Квітень сімдесят п’ятого року. Їхня мати, Галина Петрівна, якій тоді було двадцять вісім років, народила двійню.
Батька в дітей не було, він пішов, коли вона була на четвертому місяці, і більше не з’явився. У неї вже був Діма, йому було десять років. Жили вони в бараку в робітничому районі, кімната вісімнадцять метрів, працювала вона в їдальні на комбінаті.
Зарплати ледве вистачало на неї й Діму, а тепер їх ставало четверо. З пологового відділення вона повернулася з однією дівчинкою, другу віддала. Не в заклад для немовлят, а жінці з іншого міста, з якою лежала в одній палаті і яка народила мертвого хлопчика.
Домовилися вони просто там, у палаті, за три дні. Оформили це так, як оформлювали тоді, через відмову і через знайому в службі реєстрації. І в сімдесят п’ятому році це було простіше, ніж зараз купити машину.
Тій жінці було тридцять чотири, у неї був чоловік, який працював на автозаводі, і двокімнатна квартира. Діма все це бачив. Він бачив, як мати йшла вагітна з животом, і знав, що дітей буде двоє, бо їй про це сказали в консультації і вона говорила вдома.
Він бачив, як вона повернулася з однією. Він спитав: «Мамо, а друга де?» І вона сказала йому: «Не було другої, тобі здалося». Десятирічному хлопцеві сказали, що йому здалося, і він із цим прожив сорок дев’ять років.
Він сказав мені за тим столиком фразу, від якої в мене досі всередині все стискається. Він сказав: «Олексію, я перші років п’ять сам вірив, що мені здалося. Я себе вмовив. А потім мені стукнуло п’ятнадцять, і я все зрозумів, і пішов до матері, і спитав прямо. І вона мені сказала: “Якщо ти хоч раз іще про це заїкнешся, я тебе з дому вижену”. І я не заїкався. Мені було п’ятнадцять, мені йти було нікуди, і я не заїкався. А потім звик. Людина до всього звикає, і це найпаскудніше, що в нас є…»
