Я вже кинувся до жінки, яку вважав загиблою, але брат дружини зупинив мене однією фразою
Як вона шукала, Марина розповіла мені в червні у нас на кухні. Прийомну матір вона поховала восени вісімнадцятого, а в грудні, розбираючи шафу, знайшла теку з документами, а в ній довідку про передачу дитини і заяву, написану чужою рукою й підписану прізвищем, якого вона ніколи не чула. Перші пів року вона, за її словами, просто не вірила.
Вона ходила з цією текою до нотаріуса, потім до юриста, потім до служби реєстрації і весь час чекала, що хтось скаже: «Жінко, ви неправильно прочитали». Ніхто не сказав. Далі пішли запити.
Вона написала в міський архів служби реєстрації, потім у регіональний архів, потім у пологовий центр, якого вже не існує, потім у сховище, куди передали його документи. Вісім місяців. Їй відповідали відмовами, бо вона за документами ніхто і жодних прав на ці відомості не має.
Вона здала генетичний тест у березні дев’ятнадцятого в базу. І ось тут сталося те, що вона називає дивом, а я називаю просто арифметикою. Через два місяці база видала збіг.
Не з Іриною. Ірина тесту не здавала і в житті б не здала. Збіг був із якимось далеким родичем по материнській лінії, троюрідним племінником Галини Петрівни, хлопцем з іншого міста, який здав тест із цікавості.
І ось через нього, через листування, через «а хто у вас у сім’ї?», через прізвища й роки вона за п’ять місяців вийшла на Галину Петрівну Мельник і на її дітей. Майже рік. Жінка сорока чотирьох років збирала власну біографію по шматках, як збирають справу.
До грудня дев’ятнадцятого прізвища, дати й архівні відомості зійшлися. Тоді Марина зателефонувала за знайденим номером і сказала: «Добрий день, я, здається, ваша сестра». Їй було сорок чотири роки. На той час у неї були документи, відповіді з архівів, генетичний збіг і імена рідних.
Від теки, знайденої в грудні вісімнадцятого, до цього дзвінка минув майже рік. У грудні дев’ятнадцятого року Марина знайшла сім’ю.
Про той дзвінок він розповів мені вже в травні. І розповів так докладно, як розповідають те, що прокручували тисячу разів. Грудень дев’ятнадцятого, середа, пів на дев’яту вечора.
Він сидів удома сам, дивився телевізор. Телефон задзвонив. Номер незнайомий.
Він ледь не скинув, бо в цей час дзвонять тільки банки. Взяв.
І жіночий голос сказав: «Добрий день, мене звати Марина. Я, здається, ваша сестра». Він мені сказав: «Олексію, я двадцять секунд не міг нічого відповісти. І не тому, що вона це сказала, а тому, що я почув Іринин голос». Він напередодні розмовляв з Іриною телефоном про якісь дачні справи, а тепер йому в слухавку тим самим голосом говорила чужа людина з іншого міста.
Він сказав, що перша його думка була взагалі не про сестру. Перша думка була: «Ірка розігрує». Він навіть сказав уголос: «Ір, ти що?» І вона на тому кінці помовчала й сказала: «Мене звати Марина. Я народилася дванадцятого квітня сімдесят п’ятого року в цьому місті, у третьому пологовому відділенні. Мене віддали в перші дні після народження, я майже рік вас шукала». І він сів на підлогу.
От просто в коридорі, де стояв із телефоном, сів на підлогу й сидів. І вона чекала на лінії, і вони обоє мовчали, мабуть, пів хвилини. Потім він сказав: «Я знаю, я все знаю, мені було десять років».
І вона заплакала в слухавку. Він мені це розповідав на кухні, у травні, і наприкінці сказав: «Олексію, я того вечора майже сорок років чекав цього дзвінка і все одно виявився не готовий. Я тобі більше скажу. Я в першу секунду зрадів. А в другу злякався, що тепер треба буде щось робити. І ось із цієї другої секунди виросли наступні п’ять років…»
