Я збирався відкрити подарунок від доньки, аж поки дружина не попросила мене уважніше придивитися до посилки

Марина ковтнула й швидко перебудувалася. Микола бачив, як у її погляді миготять варіанти, поки вона підбирає потрібну роль.

— Гаразд, вийшло дурнувато, — сказала вона вже м’якше. — Якесь непорозуміння. Ти заблокував картку, вимкнув платежі, а я навіть зрозуміти не можу, за що. Через якусь коробку, яку міг надіслати хто завгодно?

— Менше години тому ти назвала скорпіона жартом. Уже забула?

Вона моргнула. Ігор ступив уперед, намагаючись повернути собі значущість, роздерту гусаком.

— Миколо Петровичу, досить влаштовувати цирк. У нас діти, зобов’язання, рахунки. Ви не можете просто взяти й відрізати сім’ю від…

— Від моїх грошей, — підказав Микола. — Можу. Уже відрізав.

— У вас обов’язок перед онуками, — підвищив голос Ігор. — Перед Анею й Кирилом. Вони ж у чому винні?

— Онуки ні в чому не винні. А дорослі, які ховаються за дітьми, винні цілком.

Марина зробила крок уперед.

— Вони виростуть і знатимуть, що дідусь обрав гаманець замість сім’ї. Ти цього добиваєшся? Щоб вони тебе таким запам’ятали?

— Якщо ти використовуєш власних дітей як таран, — спокійно відповів Микола, — їм краще триматися подалі від таких сімейних цінностей. Цілішими будуть.

Обличчя Марини сіпнулося. Вона чекала крику, виправдань, прохання схаменутися, може, чергової капітуляції. Але не спокійної фрази, в якій не було ні торгу, ні страху. Ігор теж на мить розгубився, потім примружився.

— Ми ж знаємо, де ви працюєте. І графік ваш знаємо. Може, переглянете рішення, поки ми розмовляємо нормально?

Олена напружилася. Микола повернувся до зятя.

— Це пряма погроза, Ігорю. Ми з Оленою її почули. Ще один такий крок — і далі ти говоритимеш не зі мною.

— Своє можна отримати різними способами, — процідив Ігор.

— Можна, — кивнув Микола. — Наприклад, влаштуватися на роботу. У нашій клініці якраз санітар потрібен. Підлогу мити навчать, швабру видадуть. Якщо ти ще пам’ятаєш, як це робиться, можу замовити слівце.

Ігор побагровів. За спиною Миколи Олена відвернулася, але він устиг помітити, як здригнулися кутики її губ.

— Ти про це пошкодуєш, — прошепотіла Марина, хапаючи чоловіка за рукав.

— Я вже шкодую, — сказав Микола. — Останні багато років. А вам час звикати до самозабезпечення.

Вони ще кілька секунд стояли біля ґанку, і Микола бачив, як до обох доходить неможливе: людина, яку вони вважали довічним банком, зачинилася. Без попередження, без переговорів, без кнопки відновлення. У голові в нього майнула суха, майже смішна формула: «Ліцензію відкликано з причини ліквідації спонсора».

Марина розвернулася першою. Ігор пішов за нею, раз у раз озираючись на бузок, звідки міг знову з’явитися гусак. Машина різко виїхала з доріжки й зникла за поворотом.

Олена торкнулася ліктя чоловіка.

— Тепер нам потрібен хороший юрист.

У її очах Микола побачив те, чого давно не помічав: тиху гордість. Не жалість, не переляк, не звичне бажання згладити кути. Саме гордість. Від цього в нього стиснуло горло сильніше, ніж від усіх погроз доньки…