Як моя спроба викрити свекруху в чаклунстві розкрила головну таємницю нашої родини

— Ні.

— Боже, ну ти й гальмо, — розсміялася дівчина. — Тато ж наче зрозумілою мовою сказав. Це твій подарунок на день народження. Від нас обох. Ну, здебільшого від тата, але й я руку доклала.

— Так, зачекайте, я не розумію. Ви що, будинок купили? — Світлана завмерла з відкритим ротом. Нарешті до неї дійшов сенс почутого.

— Не зовсім, — зніяковів Валера. — Ми його збудували.

— Як збудували? — ще дужче здивувалася Світлана.

— Ну як будинки будують? Не ми, звісно, особисто будували, але…

— Я не про те, — тупнула ногою жінка.

— Та яка різниця! — застрибала на місці Поліна. — Ходімо вже швидше всередину. Потім будете сентиментами ділитися.

Отак Титови й оселилися за містом. Світлана пішла з банку, хоча й любила свою колишню роботу. Вона ні про що не шкодувала. Життя за містом було їй до смаку куди більше. Жінка всерйоз захопилася квітникарством, вирощувала зелень і ягоди. Поліна, вступивши до університету, воліла жити в міській квартирі.

Та й за бабусею треба було іноді наглядати. Валерій уже не міг дозволити собі бувати в матері так часто, як раніше. Зате Поліні було іноді навіть корисно навідувати стару. Дівчина вступила на факультет журналістики, а Аглая колись у молодості була доволі непоганою кореспонденткою.

Світлана розквітла в селищі. Їй подобалися сусіди, доглянуті газони, близькість річки й лісу. Вона навіть дозволила собі тут здійснити давню мрію — розводити британських котів. Щоправда, як такого розплідника не вийшло. Зате жінка обзавелася парочкою пухлощоких красенів — Борею й Варею, які не давали їй нудьгувати під час відсутності чоловіка.

Від колишньої втоми не лишилося й сліду. Жінка дякувала долі за те, що коханий чоловік ніби зазирнув у саму її душу й зміг здійснити те, про що вона сама навіть думати не сміла, згадуючи своє сільське дитинство. Це життя кардинально відрізнялося від того. Не треба було вставати ні світ ні зоря, щоб подоїти пару кіз, прополоти грядки, а потім щодуху бігти до школи, і так по новій. Тут вона просто насолоджувалася життям, займаючись тим, до чого лежала душа.

Лише інколи на Світлану накочувало незрозуміле відчуття тривоги. Виникало воно щоразу, коли в полі її зору опинявся старий будинок на схилі пагорба.

— А хто там живе? — якось запитала Світлана в сусідки тітки Каті.

— У старому будинку? — витираючи спітніле чоло, шморгнула носом огрядна жінка. — А чорт його знає. Я сама жодного разу не бачила господарів, але точно знаю, що там хтось є.

— Місце моторошне, навіть підходити страшно. Я тут уже п’ятий рік, як будинок збудували, але на пагорб — ні ногою. Навіть місцеві, коли по гриби та ягоди ходять, воліють зробити гак у кілька кілометрів, аби тільки там не йти. Просто дивно. Якщо там хтось живе, то їм же, мабуть, і в магазин треба, та й узагалі. Туди до будинку навіть електричні стовпи не підведені. І взагалі, я чула, що там якась відьма живе. Але, якщо чесно, мені здається, що це все казки. Якщо так цікаво, то ти б у старожилів поспитала.

— Та мені не те щоб цікаво, — знизала плечима Світлана. — Я просто як не гляну в той бік — мороз шкірою йде.

— Простіше не дивитися, — засміялася сусідка. — Найголовніше, хто б там не жив, нікому лиха не робить. Сама ж знаєш, у нас тут тиша та благодать.

— Мамо! — пролунав у слухавці голос Поліни. — Слухай, тут така справа…

— Доню, тебе погано чути! — прокричала у відповідь Світлана. — У нас вишку лагодять, зв’язок переривається. Тебе чекати на вихідних?

— Так-так, мамочко, звісно ж, я приїду. Ми вже з татом домовилися, він заїде в п’ятницю. Тільки от… Мене чути?

— Так, люба, наче перешкоди минули. Що сталося?