Як моя спроба викрити свекруху в чаклунстві розкрила головну таємницю нашої родини

— Бабуся хоче з нами поїхати.

— Бабуся?! — охнула Світлана. — З якого це дива? У неї там якесь помутніння сталося? Вона ж у груди себе била, що ні за які калачі сюди не поїде. Я скільки кликала…

— Я не знаю, що з нею відбувається, — зніяковіло почала Поліна. — Вона взагалі останнім часом якась дивна.

— У якому сенсі?

— Ну, я заходжу до неї раз на тиждень стабільно, іноді частіше. І от, коли я без попередження, у неї завжди в гостях якась тітка.

— Що за тітка?

— Та звідки мені знати. Представилася Юлією. Приблизно твого віку. Тільки якась вона стрьомна.

— У якому сенсі?

— Не знаю, як пояснити. Зовні вона навіть дуже нічого, але від неї ніби падлом тхне. Якась вона несправжня.

— Ну, може, хворіє на щось людина, — зніяковіла Світлана. — Запах — річ делікатна.

— Ні, ти не зрозуміла. Від неї дорогими парфумами пахне. Але падло й пліснява — це як враження. Кажу ж, важко пояснити. І після її візитів бабуся така схвильована. Очі горять, мова швидка, якусь маячню несе. Я намагалася вникнути, але там просто нісенітниця. Мені здається, вона з якимись сектантами зв’язалася. Ще й квартиру в неї відтиснуть. Вона ніби поки при здоровому глузді, але всяке буває.

— А батько знає?

— Ні, тобі от першій кажу. Ти ж тата знаєш. У нього вічно одна відповідь: «Ви собі накручуєте». От я й хочу бабусю з собою взяти. Тим більше сама попросилася. А то на вихідних знову ця Юлія може припхатися.

— Гаразд, — зітхнула Світлана. — Нехай приїжджає. Але одразу попереджаю. Я з нею сваритися не збираюся. Так їй і скажи. Інакше живо виставлю на вулицю.

— Оу, тихіше, мамо. Звідки в тобі стільки агресії? — засміялася Поліна. — Та смирно вона себе поводитиметься. Сама подумай. Вона тебе років сім уже не бачила. Тільки зідзвонюєтеся на свята. Нічого не станеться. Нехай погостює. Вона, до речі, з віком м’якшою стала. Я давно від неї бруду всякого на твою адресу не чула.

— Ну й чудово. Гаразд, Полечко, чекаю тебе з нетерпінням.

«От же ж чорт приніс стару каргу, — вилаялася подумки Світлана, коли попрощалася з донькою. — Я ж не жартую. Тільки слово знову мені скаже — виставлю. Нехай Валерка її назад везе. Це мій дім. Що хочу, те й робитиму. Все ж цікаво, чого вона так напрошується. У житті не повірю, що скучила. Ще й подружку якусь мутну собі завела. Цікаво, від неї справді падлом тхне чи Поля, як завжди, перебільшила? Гаразд. І справді, який сенс у старих образах? Може, стара чує наближення кінця й подобрішала? Усе краще, ніж жовчю бризкати. Подивимося».

Аглая із захватом і неприхованою заздрістю розглядала будинок.

— І чого ж ви мене в гості за стільки років навіть не запросили? — примружившись, запитала вона у Валерія.

— Мамо, ну ти що? — добродушно розсміявся син. — Ти ж сама відмовлялася. Світлана тебе скільки кликала. До того ж ти сама завжди казала, що заміський побут не для тебе, хіба ні? Ти навіть на нашу стару дачу особливо не їздила. Батькові довелося її продати.

— Дача — це дача, — відвела погляд мати. — А тут у вас такі хороми. Сад, звісно, у занедбаному стані. Чого садівника не наймете?

Світлана зробила вигляд, що таке звинувачення її анітрохи не образило, хоча насправді їй було неприємно. Сад був її гордістю. Очевидно, Аглая розуміла, хто доглядає квіти й ландшафт, і висловилася лише для того, щоб укотре вколоти невістку.

— Мамо, — заступився за дружину Валерій, — сад прекрасний. Світланка дуже старається, навіть рідкісні квіти тут вирощує. І взагалі, стиль — це справа смаку. Нам усім подобається. Сусідка навіть постійно приходить радитися.

— Авжеж, — стиснула зуби Аглая. — Сусіди, судячи з усього, лютий колгосп. Дивно, наче пристойне селище.

— Давайте не будемо сваритися, — втрутилася Поліна. — Ходімо, бабусю, я тобі будинок покажу…