Заради операції синові Марина влаштувалася до паралізованого багатія

Кравченко брав дівчинку з будинку маляти, куди та потрапила відмовницею, і платив не за дитину, платив за пришвидшення паперів, за мовчання установ про те, що документи дівчинки були брудні від самого початку. Знав він чи не знав — із розписки було не зрозуміти.

Марина склала папери назад. Руки її працювали самі: рівно по згинах, зав’язки бантиком. Тільки один аркуш, відомість пологового, вона склала вчетверо й сховала під кофту, до пояса спідниці, і папір ліг на шкіру холодним квадратом. Планку на місце, килим на місце, відро, ганчірка, ключ.

У коридорі вона пройшла повз дзеркало в темній рамі й не впізнала жінку в ньому. Жінка йшла надто прямо, як несуть повний таз, боячись розхлюпати.

— Аконіт, — сказав Кравченко вночі, коли вона показувала йому лабораторний договір при світлі телефонного ліхтарика, прикритого долонею. — Отже, ось що. Я думав на наперстянку.

Він читав швидко, губи його ворушилися.

— Даниленко. Нотаріус Даниленко помер торік, утонув на риболовлі. Тепер я розумію, що то була за риболовля.

— Ірина не з ним, — сказала Марина. — Це вона показала сховок. Її підставляють.

— Знаю. Тепер знаю.

Він опустив папери на ковдру. У темряві його обличчя було провалом із двома цятками світла.

— Три роки я підозрював власну дочку. Три роки не сказав їй ані слова, вдавав колоду, коли вона сиділа поруч і читала мені вголос. Вона читала мені Чехова, Марино Іллівно, двічі на тиждень, щосереди й щосуботи, хоч думала, що я нічого не чую.

Марина мовчала. Квадрат паперу під кофтинкою грів шкіру. Або ця шкіра гріла його.

— Є ще дещо, — почала вона.

І в цю мить унизу, в глибині дому, грюкнули двері. Не вітром. Вітром двері грюкають один раз. Це грюкнуло й одразу відчинилося знову. Так робить людина, яка передумала йти.

— Завтра, — прошепотів Кравченко. — Папери назад у сховок, крім договору з лабораторією. Договір — у підкладку твого пальта. Завтра о 10:00 прийде мій лікар, справжній, із міста. При ньому й поліція. Я викликав його через той самий телефон. Протримайся до 10:00 ранку. Це все, про що я прошу.

До 10:00 ранку лишалося дві години, коли Марина, спускаючись по окріп, почула на кухні голоси.

— Без цукру. Я ж просила.

Голос Ірини — ранковий, сиплий.

— Я пам’ятаю, Ірино Романівно, без цукру, з бергамотом, ваш улюблений.

Голос Левченка — теплий, домашній. Дзенькіт ложечки об порцеляну — старанний, надто довгий для чаю без цукру.

Марина ввійшла до кухні в ту мить, коли Ірина брала чашку з блюдця.

— Ірино Романівно, вас батько кличе, — сказала Марина від дверей. — Мукає і на двері дивиться. Терміново, здається.

Ірина підвела брову, але чашку не поставила. Зробила другий ковток.

— Батько мене не кликав три роки, — сказала вона. — З чого б це?

Чашка випала з її руки на третьому ковтку. Порцеляна розлетілася по плитці білими уламками. Чай хлюпнув на підлогу темним віялом, і Ірина схопилася за край столу, промахнулася, зачепила скатертину й пішла вниз разом зі скатертиною, з цукорницею, з молочником. Уся ця біла лавина посуду сипалася й билася навколо неї, а вона лежала серед уламків, і губи її були вже сизі.

Левченко не зрушив із місця. Він стояв біля плити з ложечкою в руці й дивився на дівчину, що лежала, з виразом людини, яка перевіряє, чи схопився цемент.

— Яке нещастя, — сказав він рівно. — Серце, мабуть, спадкове. Я викличу лікаря, нашого лікаря. Він буде за годину, може, за півтори. Дороги, самі розумієте.

— За годину вона помре, — сказала Марина, падаючи навколішки поруч з Іриною.

Пульс її під пальцями був ниткоподібний, рідкий, із провалами.

— Так, — погодився Левченко. — Найімовірніше.

Він поклав ложечку на плиту акуратно, держаком ліворуч.

— А ви, Марино Іллівно, будете свідком чи співучасницею? Це я вирішу, як оформити. Ви ж брали ключ від кабінету. Ви торкалися шухляд. Я перевіряю волосину на замку щовечора, люба моя. Шість років перевіряю. Ваші відбитки тепер усюди. Жінка з сином, що помирає, відчайдушно потребуюча грошей, отруїла молоду спадкоємицю. Присяжні люблять прості історії…