Жінка не відразу зрозуміла, чому її відображення так різко змінилося всього за одну ніч
Марина переживала. Вона не була залізною й не могла зробити вигляд, що їй байдуже. Але й перетворювати це на кінець світу не стала. Підібрала нову зачіску: видовжене каре, пасма біля вилиць, щільний чубчик. Купила темні окуляри з широкими дужками й майже не розлучалася з ними.
Потім почалися проблеми із зором. Колеги знову радили їй іти до лікаря, але Марина тільки відмахувалася. У дім прийшла інша біда, куди тяжча, і все інше відступило.
Бібліотеку, де Ніна пропрацювала майже все життя, збиралися закрити. Із працівниць там залишилося лише дві жінки. Рішення вже ухвалили: приміщення хотіли віддати під інший заклад, куди люди приходитимуть зовсім не по книжки.
Фонд почали списувати. Те, що десятиліттями збирали, берегли, підклеювали, розставляли по полицях, раптом оголосили зайвим. Книжки, які Ніна знала майже як живих, ставали непотрібними одиницями в паперах. Для неї це була не просто втрата роботи. Це виглядало так, ніби перекреслили все її життя.
Вона намагалася триматися. Не скаржилася, не влаштовувала сцен, не показувала Марині, як їй боляче. Але серце в Ніни й раніше було слабке. До того ж її мучила тривога за онуку: зір погіршується, на обличчі пляма, особистого життя немає. Бабуся боялася, що Марина вирішила відгородитися від усіх, заздалегідь відмовилася від щастя й не дозволить нікому наблизитися.
Усе навалилося разом. І якогось дня серце не витримало. Ніна впала дорогою додому. До лікарні її не встигли довезти.
Після похорону Марина стала бачити ще гірше. Вона розуміла, що постійні сльози шкодять очам, намагалася стримуватися. На роботі виходило. Вдома — ні.
Квартира була просякнута бабусею. Чашка з тонкою тріщиною на краю. Хустка на гачку. Книжки з паперовими закладками. Банка з ґудзиками. Стара сумка, де Ніна зберігала листи й листівки.
Іноді Марина діставала цю сумку й довго перебирала конверти. Там лежали листівки, які бабуся надсилала їй у літній табір, і її власні дитячі листи — кривуваті, старанні, повні смішних подробиць. На бабусиних конвертах літери були виведені тим самим почерком: рівним, ясним, спокійним, ніби кожна знала своє місце.
Потім ішли Маринині листи. Перші нагадували незграбну спробу наслідувати бабусю. Лінії стрибали, літери тяглися в різні боки, але старання в них було майже зворушливим. З роками почерк ставав упевненішим. Останні листи вже легко можна було сплутати з бабусиними.
У суботу вранці Марина взяла два пакети й спустилася до сусіднього під’їзду. Там уже стояли три контейнери. Поруч чергували дві молоді жінки з бейджами.
— Доброго ранку, — сказала Марина…
