Жінка не відразу зрозуміла, чому її відображення так різко змінилося всього за одну ніч

Їй усміхнулися, прийняли пакети, подякували. Вона вже збиралася піти, але раптом сама не зрозуміла, чому спитала:

— А книжки вам знадобляться?

Одна з волонтерок замислилася.

— Ми про книжки навіть не подумали. Залиште, будь ласка, номер. Я уточню сьогодні й передзвоню.

Марина продиктувала телефон. І тут-таки, ніби слова вирвалися раніше за думку, додала:

— А можна мені поїхати з вами?

Жінки зраділи так відкрито, що Марині стало трохи тепліше. Добровільних помічників завжди бракувало.

Так вона вперше опинилася в притулку.

Він виглядав зовсім не так похмуро, як вона уявляла. Ремонт був свіжий, вікна нові, у дворі — лавки й квітники. Сім кімнат на двох: невеликі, але світлі, чисті, цілком затишні. У холі стояв телевізор, там-таки ставили столи для їжі. Для працівників виділили дві сусідні кімнати.

Своєї кухні в притулку не було. Їжу тричі на день привозили з лікарняного корпусу неподалік. Зате санітарні кімнати зробили зручними, з гарячою водою й усім необхідним. Люди, які жили там, теж виглядали охайно. Усього їх було чотирнадцять, жінок трохи більше, ніж чоловіків.

Коли привезені речі почали розбирати, кілька мешканців одразу підійшли допомогти. По них було видно: їм важливо відчувати себе потрібними. Вони не звикли сидіти без діла. Просто в кожного за плечима була своя дорога, що привела під цей спільний дах.

Розбираючи одяг і білизну, Марина спитала:

— А книжки ви читаєте?

Відповіді посипалися майже одночасно. Читають, звісно. Міняються одне з одним, хто що дістане.

— Телевізор шумить і втомлює, — сказала літня жінка, яку всі називали Ганною Петрівною. — А книжка не шумить. Вона розмовляє…