Жінка приховувала стосунки з другом свого сина, аж поки один сімейний вечір не поставив її в незручне становище

До відділку вона йшла як на страту. Олена сказала, що заяву можна подати спокійно, без істерики, за фактами: хто, коли, що вимагав, чим погрожував, які суми переказувалися, які повідомлення збереглися. Але на дерев’яній лавці в коридорі Марія знову перетворилася на жінку з кухонної вечері, у якої горить шия і немає повітря.

Працівник за столом не дивувався й не моралізував. Це чомусь допомогло. Він ставив звичайні запитання, уточнював дати, просив показати листування, записував прізвища. Коли Марія збилася й прошепотіла: «Я сама винна», він підвів очі й сказав: — В особистому житті розбирайтеся вдома. Тут ідеться про вимагання грошей і погрози. Продовжуйте.

Олена сиділа поруч і час від часу торкалася ліктем її рукава. Діма чекав у коридорі. Він не обіймав матір, не говорив теплих слів, але не пішов. Для Марії це було більше, ніж вона заслуговувала, і менше, ніж їй відчайдушно хотілося.

Артем зателефонував наступного дня з чужого номера. Марія ввімкнула запис, як радила Олена, і поклала телефон на стіл. — Ти зовсім дурна? — шипів він. — Сергій сказав, ти вже бігаєш по людях. Мені потрібні гроші. Він обіцяв, що після підпису закриє мій борг, а тепер мовчить. Ти все зіпсувала.

— Отже, Сергій обіцяв тобі гроші за вечерю? — спитала Марія, відчуваючи, як у неї тремтить нижня губа.

На лінії повисла пауза. Потім Артем зло видихнув: — Не вдавай із себе святу. Ти сама мене зробила таким.

Увечері він прийшов у двір сам. Діма написав йому коротко: «Поговоримо. Без бійки». Марія спершу заборонила синові, але Олена наполягла: тільки у відкритому місці, з Ольгою поруч, без погроз і рукоприкладства. Вони стояли біля лавки під голими гілками. Артем був у тонкій куртці, руки сховав у рукави, обличчя сіре, підліткове.

— Ти мені був братом, — сказав Діма. Не голосно, без театру. — Ти розумів, що робиш?

Артем сіпнувся. — А ти розумів, як мені було у вас? Ти скаржився, що мати дістає, батько бурчить, грошей мало. А в мене вдома мати рахує таблетки, вітчим горлає, мікропозики телефонують із ранку. У вас була тепла кухня. Я хотів хоч раз бути не зайвим.

— І вирішив зруйнувати цю кухню? — спитала Ольга.

Він опустив голову. — Сергій сказав, вона все одно мене кинула, а гроші їй нікуди дівати. Сказав, я просто допоможу відкрити правду. Я думав… — Артем запнувся, ковтнув. — Я не думав, що Діма так подивиться.

Марія слухала й відчувала дивний жаль, важкий, неприємний. Перед нею стояв не демон, а слабкий, злий, переляканий хлопець, який захотів узяти чуже життя руками, бо власне розсипалося. Це нічого не виправдовувало. — Ти повернеш гроші, — сказала вона. — І більше не підійдеш до мого сина без його бажання. Решта вирішуватиметься не у дворі.

Артем кивнув. Очі в нього блищали, але він не плакав. — Пробачте, — сказав він, і це прозвучало так запізно, що стало майже боляче. Слово «пробачте» повисло між ними, як мокрий одяг на мотузці…