Жінка вирішила перевірити нареченого перед весіллям і попросила бездомного хлопчика зіграти несподівану роль

Марина опустила погляд, щоб не завадити йому своїми сльозами. Рішення суду задовольнило заяву. Після набрання документом чинності вона ставала матір’ю Назара Ігоровича Савчука.

Біля будівлі на них чекали Олеся, Роман Петрович, Галина Семенівна й Дарина Петрівна. Ніхто не влаштовував гучного свята. Назара обійняли по черзі, потім усі разом поїхали в «Світлий шафран»

За кілька тижнів слідство висунуло Богданові й Миронові обвинувачення в замаху на шахрайство та використанні підробленого документа. Остаточну оцінку мав дати суд. Марина не ходила на допити без виклику й не обговорювала подробиць із працівниками. Для неї та історія закінчилася раніше — в день, коли колишній наречений утратив можливість розпоряджатися її життям.

У ресторані тим часом з’явився новий десерт. Роман Петрович довів пропорції, але залишив апельсинову цедру й той спосіб складання, який пам’ятав Назар. У меню торт назвали «Оксанин медовик».

Першу подачу влаштували ввечері. За великим столом зібралися люди, які допомогли хлопцеві пройти шлях від службового входу до власного дому. Офіціант поставив перед Назаром тарілку крем-супу. Олеся демонстративно відсунула келих подалі.

— Попереджаю, костюм у Андрія дорогий.

— Сьогодні ніхто не заслужив, — відповів Назар.

Усі засміялися. На кухні його вже чекали клітинчастий зошит і білий фартух, подарований Романом Петровичем. Шеф виніс медовик. На тонкій шоколадній табличці було написано ім’я Оксани.

Назар сам розрізав торт і першим подав шматок Дарині Петрівні.

— Мама б поправила крем, — сказав він.

— Напевно, — відповіла вчителька. — А потім з’їла б дві порції.

Марина простягла руку до кошика з хлібом.

— Тобі покласти?

Назар подивився на неї так, ніби наважувався стрибнути з великої висоти.

— Мамо, передай мені, будь ласка.

За столом стало тихо. Марина не скрикнула й не кинулася обіймати його. Вона лише передала кошик.

— Тримай.

Хлопець узяв шматочок хліба й торкнувся її ліктя плечем. Цього виявилося досить.

Пізніше вони вдвох вийшли через службові двері. Старий ящик і досі стояв біля стіни. Назар зупинився й штурхнув його носком черевика.

— Викинути?

— Нехай Роман вирішить.

— Я колись сидів тут і думав, де ночувати.

— Пам’ятаю.

— А тепер у мене завтра контрольна.

— Життя стало важчим?

— Набагато.

Він усміхнувся й узяв Марину за руку. У вікнах ресторану горіло тепле світло. З кухні тягнуло медом і апельсиновою цедрою. Попереду були звичайні дні: уроки, суперечки, розбитий посуд, нові рецепти й вечори за одним столом. Назар більше не грав чужого сина. Він ішов додому зі своєю мамою.