Знайомство молодого чоловіка із заможної родини з новенькою в їдальні мало несподіване продовження

Борис Вікторович дізнався про те, що сталося, пізно ввечері того ж дня. Він скасував решту справ і примчав до лікарні просто з ділової зустрічі, з порога вимагаючи від лікарів пояснень.

— Ваш син поки що не назвав нападника, — обережно повідомив черговий лікар. — Травми серйозні: перелом руки, тріщина в коліні й перелом щелепи. Знадобляться операція і тривала реабілітація.

Руденко увірвався до палати. Кремезний, владний, звиклий негайно отримувати відповіді, він не зумів приховати люті, побачивши забинтованого сина, який насилу намагався говорити розпухлим язиком.

— Хто це зробив, Денисе? Кажи. Я знайду цю людину й знищу.

— Не розгледів, тату, — насилу прошепотів той. — На мене напали ззаду. Я нічого не встиг зрозуміти.

Батько не повірив. Він надто добре знав характер єдиного сина й не допускав, що такий жорстокий напад виник без причини.

— Ти брешеш. Що ти накоїв, якщо хтось наважився так із тобою розправитися?

Денис довго мовчав, але тиску батька не витримав. Збиваючись і плутаючи подробиці, він зізнався в цькуванні нової студентки, розповів про приниження в їдальні й розірвану сукню. Нарешті згадав дивного літнього чоловіка, який двічі з’являвся через онуку й попереджав його.

— Якийсь дід, — ледь чутно закінчив Денис. — Сказав, що захищає її.

Обличчя Бориса Вікторовича побагровіло.

— Старий завдав тобі таких травм? Не може бути.

Із лікарняного коридору він зателефонував помічникові — кремезному чоловікові з військовим минулим, який відповідав за безпеку родини.

— Дізнайся все про діда Дари́ни Громенко. Вона першокурсниця фізико-математичного напряму й живе в нього в місті. Мені потрібні ім’я, адреса, минуле і зв’язки.

— До ранку інформація буде у вас, Борисе Вікторовичу.

Повернувшись уночі до просторого особняка, Руденко не ліг. Він ходив кабінетом, намагаючись зрозуміти, як звичайний пенсіонер міг побити молодого хлопця з такою точністю. Простий старий не міг мати таких навичок, і Борис Вікторович дедалі ясніше відчував: тут щось не так.

Лють підказувала звичну відповідь: подати заяву, задіяти зв’язки в поліції, домогтися статті й строку. Нехай нападник відповідає за законом, скільки б років йому не було.

Борис Вікторович налив віскі, випив залпом і знову заходився міряти кімнату кроками. Заснути тієї ночі він так і не зміг, чекаючи обіцяної на ранок доповіді помічника…