Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

Вони стояли біля воріт. Вітер гнав асфальтом мокре листя, дрібний дощ знову починав сипатися на плечі. Павло чув, як десь рипить хвіртка, як шарудить куртка хлопчика, як глухо стукає власне серце.

— Як тебе звати?

— Максим. Можна Макс.

— Максиме, ти розумієш, що говориш? Ти міг сплутати її з кимось.

— Не сплутав, — уперто відповів хлопчик. — Вона така сама, як на камені. Волосся розпущене, кучеряве. Губи червоні. Куртка жовта. Шапка з козирком. І вона букву «р» вимовляла дивно, ніби не могла її сказати.

Павло відчув, як холод підіймається від долонь до плечей. Вероніка й справді погано вимовляла «р». На початку їхнього знайомства він вважав це чарівним, потім майже перестав помічати. Але дитина не могла знати такої деталі.

— На куртці був пояс? — спитав він глухо.

Максим насупився, намагаючись пригадати.

— Не знаю. Здається, ні. Я більше на обличчя дивився. Вона сказала, щоб я не ліз куди не треба. А коли я спитав, чому в неї могила, якщо вона жива, вона пригрозила покликати охоронця. Я й так із притулку втік, тому злякався.

Він шморгнув носом і додав зовсім тихо:

— Я більше не братиму ваших троянд. Просто бабусі ніхто квітів не носить. А вони красиві. Я думаю, вона бачить, коли я приходжу. Напевно, радіє.

Павло не знайшов слів. Жаль до хлопчика змішався з таким страхом, що на мить стало важко дихати. Повірити в живу Вероніку було неможливо. Він бачив документи, стояв на похороні, схиляв голову перед труною з обгорілими останками. І все ж Максим розповів те, чого не міг вигадати.

Хлопчик вибачився ще раз і пішов геть. Павло дивився йому вслід і раптом зрозумів, що хоче забрати його з притулку. Не відразу, не назавжди, не під владою цього дивного дня, але хоча б дати йому теплий одяг, нормальне взуття, дім, де не треба тікати до бабусиної могили.

Наступного дня Павло приїхав до притулку. Там його знали: після всиновлення Дарини він допомагав закладові грошима, меблями, ліками, одягом. Тому прохання дозволити йому брати конкретного хлопчика на вихідні здивувало виховательку, але не викликало відмови.

— Саме Максима Бондаря? — перепитала вона. — Він складний. Упертий, тікає.

— Якщо дитина виходить звідси й добирається до кладовища, — спокійно сказав Павло, — це говорить не лише про його характер.

Жінка знітилася.

— Ви маєте рацію. Але попередити зобов’язана: всиновити його не вийде. Бабуся померла, а мати вважається зниклою безвісти. Вона поїхала до великого міста заробити на операцію для своєї матері й зникла. Понад рік жодних відомостей. Максим і досі чекає на неї.

Павло довго мовчав. Усередині неприємно стислося: у хлопчика був іще один біль, незавершений і живий.

— Тоді я не обіцятиму йому неможливого, — сказав він нарешті. — Просто іноді забиратиму його на кілька днів. Моїй доньці теж зараз нелегко. Може, їм обом стане спокійніше поруч…