Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

Коли Павло приїхав по Максима найближчими вихідними, хлопчикові заздалегідь нічого не сказали. Побачивши біля дверей того самого чоловіка з кладовища, він зблід і відразу випалив:

— Я більше квіти не чіпав. Чесно. Вони там лежать.

Павло присів перед ним, щоб не дивитися згори вниз.

— Я приїхав не сваритися. У мене вдома живе дівчинка, Дарина. Їй майже стільки ж років, як тобі. Вона теж раніше була тут. Можеш поїхати до нас у гості. Пограєтеся, подивитеся мультфільми, сходимо в парк. За два дні я привезу тебе назад. Назавжди поки що забрати не можу, але приїжджати до нас іноді ти зможеш, якщо захочеш.

Максим уважно дивився йому в обличчя, ніби зважував кожне слово. Потім серйозно кивнув.

— У парк я хочу. Мене мама раніше возила, тільки я вже погано пам’ятаю. Я маленький був.

Дарина зустріла гостя насторожено. Спершу діти мовчки розглядали одне одного, потім почали ділити конструктор, потім сперечалися через мультфільм, а надвечір уже сміялися так, ніби давно були знайомі. Павло стояв на кухні, слухав їхні голоси й уперше за багато тижнів відчув не порожнечу, а слабке, обережне тепло.

Повертати Максима до притулку виявилося болючіше, ніж він очікував. Хлопчик тримався бадьоро, навіть пообіцяв не тікати, якщо Павло сам іноді привозитиме квіти на бабусину могилу.

Дорогою Павло знову розпитував його про жінку, яку той бачив біля пам’ятника. Максим не плутався, не прикрашав розповідь новими подробицями, відповідав однаково впевнено. Коли він знову згадав про картавлення, у Павла остаточно здригнулися останні пояснення. Це була Вероніка. Або хтось, хто знав про неї надто багато.

Увечері, вклавши Дарину, він довго ходив квартирою. Якщо Вероніка жива, отже, аварія була не тим, чим здавалася. Отже, в її могилі лежав хтось інший. Отже, його горе всі ці місяці було частиною чужого обману…