Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

Наступного ранку Павло стояв перед невеликим приватним будинком на тихій околиці. Усю дорогу він вигадував пояснення, одне слабше за інше. Може, Вероніку змусили. Може, вона боялася. Може, цей Руслан втягнув її в аферу, а потім утримував. Павло навіть думав про гроші: якби вона попросила, він дав би їй потрібну суму. Так, перед весіллям юристи наполягли на документах, що захищали фірму й майно, але хіба він відмовив би їй у допомозі?

Він натиснув на дзвінок. Потім іще раз.

За дверима почулися кроки. Клацнув замок, двері відчинилися, і на порозі з’явилася Вероніка.

Жива. Неушкоджена. У рожевому халаті, з вологим волоссям, ніби щойно вийшла з душу. На її обличчі не було ні жаху, ні радості, ні навіть справжнього здивування. Вона дивилася на нього так, наче давно чекала цього візиту й лише досадувала, що він стався вранці.

— Ніко, — видихнув Павло. — Ти жива.

Він зробив крок до неї, і тієї ж миті світ вибухнув болем. Удар припав на потилицю. Обличчя Вероніки розпливлося, підлога хитнулася, у вухах глухо задзвеніло. Останнім, що Павло встиг побачити, була чоловіча тінь за її спиною й піднята бейсбольна бита.

Отямився він у підвалі.

Спершу прийшов запах сирості, потім біль. Голова гуділа так, ніби всередині неї перекочувався важкий камінь. Тьмяне світло падало з маленького вікна під стелею, перекритого ґратами. Павло сидів на холодній підлозі, руки були стягнуті за спиною, ноги зв’язані. Мотузка врізалася в шкіру, пальці німіли, плечі нили.

Він спробував поворухнутися, але з грудей вирвався хрипкий стогін. Перед очима попливли каламутні кола. Пам’ять поверталася ривками: двері, Вероніка, халат, удар. Він зрозумів, що не зможе навіть підвестися, не те що вибратися…