Зустріч випускників змінилася після того, як до скромного гостя звернулися люди в суворих костюмах

— У матір.

Вони зайшли до будівлі. Фонд містився в колишньому офісі з низькими стелями. На стінах висіли дитячі малюнки, біля дверей стояли коробки з одягом і книжками. В одній кімнаті жінка сортувала зимові куртки, в іншій хтось говорив із молодою матір’ю, що плакала. Усе виглядало не урочисто, не багато, а дуже буденно: рипучі стільці, чай у пакетиках, принтер, який зажовував папір. Марія раптом зрозуміла, чому Олександр не розповідав про свою роботу за ресторанним столом. Це було не про статус. Це було про справу, яку не поясниш людям, звиклим міряти життя годинниками й машинами.

Після підписання протоколу вони вийшли у двір. Ліза йшла попереду, перестрибуючи через калюжі.

— Важко? — спитала Марія.

Олександр подивився на сіре небо.

— Що саме?

— Усе.

Він усміхнувся краєм губ.

— Гарне запитання. Так. Важко.

— Віктор не відступить?

— Уже не зможе просто так. Після засідання рада відхилила його пропозицію. Юристи подали заяви щодо підробки документів. Паралельно триває перевірка пов’язаних фірм. Це не швидко.

— Він небезпечний?

Олександр не відповів одразу.

— Він звик, що люди бояться. Це робить його небезпечним. Але не всемогутнім.

Марія зіщулилася. Надворі було сиро.

— Я боялася його двадцять років, хоча навіть не бачила.

— Я теж, — сказав Олександр.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ти?