Зустріч випускників змінилася після того, як до скромного гостя звернулися люди в суворих костюмах

— Звісно. Не щодня. Але коли хтось починав говорити про школу, про гроші, про те, що «диму без вогню не буває», я знову ставав тим хлопчиськом. Хотів довести, пояснити, виправдатися. Потім перестав. Це не означає, що перестав боятися.

Ліза озирнулася.

— Тату, ми їдемо? Мені ще фізику робити.

— Їдемо.

Олександр відчинив стару машину біля воріт. Не водій, не чорний автомобіль, а звичайний сірий універсал із тріщиною на задньому ліхтарі. Він допоміг доньці сісти, потім затримався біля дверцят.

— Машо.

— Так?

— Ти не зобов’язана далі в це вплутуватися.

Вона повільно похитала головою.

— Зобов’язана. Тільки не перед тобою. Перед собою.

Він кивнув.

Віктор з’явився в Марії через три дні.

Вона поверталася з роботи пізно, з важкою сумкою й гудячими ногами. У під’їзді блимала лампочка. На другому поверсі хтось смажив рибу, запах стояв густий, домашній. Марія піднялася на свій четвертий і побачила його біля дверей.

Віктор був без піджака, у дорогому темному пальті. Обличчя осунулося, під очима з’явилися мішки. Але погляд лишався тим самим — оцінювальним, тиснучим.

— Нам треба поговорити.

Марія зупинилася на сходовому майданчику. Ключі дзенькнули в руці.

— Я не запрошувала тебе.

— Не драматизуй. П’ять хвилин.

— Іди.

Він усміхнувся.

— Усе така ж правильна. Тільки двадцять років мовчала, а тепер совість прокинулася?

Марія відчула, як усередині піднімається старий холод. Той самий, шкільний. Ноги стали ватяними, але вона змусила себе тримати спину рівно.

— Я сказала все, що мала.

— Ти сказала дурницю, яка може зіпсувати життя багатьом людям.

— Тобі?

— І тобі теж.

Він ступив ближче. Марія відступила до перил.

— Ти працюєш у поліклініці, так? Медсестра. У тебе донька вступатиме за рік? Нервовий час. Навіщо тобі скандали, суди, виклики, розмови? Люди почнуть питати, чому ти раптом згадала через двадцять років. Хто тобі заплатив. Чим ти хворіла. Що ти приховуєш.

Марія стиснула ручку сумки так, що заболiли пальці.

— Ти знову погрожуєш.

— Я попереджаю.

— Ні. Ти погрожуєш. Як тоді.

Віктор нахилився до неї.

— Тоді ти була розумніша.

Двері сусідньої квартири раптом відчинилися. На порозі з’явилася літня сусідка Ганна Сергіївна в халаті й з телефоном у руці.

— Машуню, все гаразд?