Чоловік був упевнений, що контролює ситуацію, аж поки дружина не вимовила свою фразу

— почав він і замовк.

Що він думав? Що борги зникнуть самі? Що зарплати вистачить на все? Що його право на щастя важливіше за наслідки?

— Ти не думав, — жорстко сказала Олена. — Ти просто жив. Не рахував. Не відповідав. Не вникав. А я думала за двох. Рахувала за двох. Тягнула за двох. І знаєш що? Я втомилася. Дуже втомилася, Сергію. Тому я не буду плакати й просити тебе залишитися. Хочеш іти — іди. Тільки зобов’язання ділимо чесно.

Вона відкрила зошит на останній сторінці.

— Ось моя пропозиція. Квартира залишається мені й Данилові, іпотеку я платитиму сама. Машину забираєш ти разом з автокредитом. Кредитні картки — твоя проблема, я до них не торкалася. Споживчі кредити ділимо навпіл, бо брали на спільні потреби. Борг Вірі — теж навпіл. Твоїй матері я й далі допомагатиму з ліками, бо вона хвора людина й не винна в тому, який у неї син. Але помічниця з догляду — твоя відповідальність повністю. Комуналка, їжа, побутові витрати тут тебе більше не стосуються, якщо з’їдеш.

Вона підвела очі.

— Отже, з тебе: автокредит — двадцять одна тисяча. Дві кредитні картки — майже чотирнадцять. Половина споживчих кредитів — близько десяти. Половина боргу Вірі — три з половиною. Помічниця для матері — одинадцять. Машина, пальне, обслуговування — ще близько дев’ятнадцяти. Плюс житло, яке ти винайматимеш. Плюс їжа. Плюс одяг, зв’язок, ліки, звичайне життя. Думаєш, вистачить на готелі з Аліною?

Сергій мовчав.

Він рахував подумки. Мінімум сімдесят сім тисяч до оренди. Оренда житла — ще двадцять або тридцять. Їжа, транспорт, дрібниці — ще п’ятнадцять-двадцять.

Понад сто тисяч.

При зарплаті вісімдесят п’ять.

Повна фінансова яма.

— А якщо… — хрипко почав він. — Якщо я залишуся?

Олена довго дивилася на нього.

Потім повільно похитала головою.

— Не знаю. Чесно, не знаю. Мені треба подумати. Я втомилася жити з людиною, яка не цінує того, що має. Яка дивиться на мене як на прислугу. Яка готова втекти за першої ж нагоди. Може, мені теж потрібне нове життя. Без твоїх кредитів. Без твоєї матері. Без тебе.

Віра повернулася з кухні, сіла поруч із сестрою й обійняла її.

— Оленко, досить, — сказала вона. — Досить тягнути цей віз самій. Ти ще можеш почати заново. Без цього баласту.

Валентина Степанівна кивнула.

— Правильно каже. Доню, ти все для нього робила, а він тільки брав. Брав і не бачив. Навіщо тобі такий чоловік?

Данило підійшов до матері й присів поруч.

— Мамо, я допомагатиму. Знайду підробіток, приноситиму гроші. Ми вдвох упораємося. Без нього.

Сергій дивився на них і раптом зрозумів: вони всі проти нього.

І вони мають рацію.

Бо він справді був сліпим егоїстом, який жив у вигаданому світі за чужий рахунок.

Аліна не зрозуміє. Вона просто зникне, коли дізнається правду. Заблокує його, видалить листування, забуде ім’я. Знайде наступного чоловіка, який платитиме за красиві вечори.

А він залишиться сам.

З боргами. Кредитами. Хворою матір’ю. Без сім’ї. Без Олени, яка всі ці роки любила його мовчки, терпляче, без гучних слів.

Сергій закрив обличчя руками.

— Я повний дурень, так?