Чоловік надто часто заходив до сусідки, але правда виявилася зовсім не такою, як чекала дружина

— Ти найкращий! — Мирон зірвався з місця й вибіг із кухні, вже забувши про біль.

— Шибеник, — лагідно сказала Марина, прибираючи зі столу тарілки.

— Увесь у мене, — з задоволеною гордістю відповів Андрій.

Після цього життя повернулося у звичне русло, ніби двір, велосипед і подряпана дверцята машини лишилися десь далеко позаду. Мирон швидко перестав згадувати про падіння, шрам на лікті поступово зблід, Андрій полагодив велосипед, і вечорами в квартирі знову звучали звичні сімейні розмови. Тільки між Мариною й Наталею остаточно виросла крижана стіна. У під’їзді їх уже поза очі називали то заклятими сусідками, то двома грозовими хмарами, які краще не зіштовхувати в одному просторі. Андрій про це знав, але втручатися не поспішав. Він був певен, що жіночі образи влаштовані за особливими законами, куди чоловікові краще не лізти без крайньої потреби.

Щоправда, одного разу він таки розповів про ситуацію своєму давньому приятелеві Русланові. Вони вчилися разом, дружбу зберегли й тепер інколи зустрічалися після роботи. Руслан давно розлучився й ставився до сімейного життя з похмурим скепсисом: колишня дружина встигла боляче вдарити по його самолюбству, і відтоді він вважав довіру розкішшю для наївних. Він не раз казав Андрієві, що людині простіше полагодити мотор після серйозної поломки, ніж відновити шлюб після зради. Андрій зазвичай відмахувався від цих розмов, бо свою родину вважав міцною, а Марину — людиною, поруч із якою не потрібні перевірки й підозри.

— Слухай, у мене тут дивна історія, — почав Андрій, коли вони сиділи в невеликому кафе біля вікна.

— У тебе знову сімейні таємниці? — Руслан усміхнувся. — Давай, дивуй.

— Ти знаєш Наталю Мельник? У неї салон «Лотос».

— Хто ж її не знає, — Руслан трохи випростався, і погляд у нього став мрійливо-розсіяним. — Така жінка пройде повз — а повітря ще хвилину стоїть на місці.

— Ей, повернися, — Андрій помахав долонею перед його обличчям. — Я не про твої фантазії питаю…