Чоловік уже готувався до рішення лікарів, коли несподівана зустріч біля лікарні змусила його замислитися

— скрикнув Андрій Павлович.

Але вона вже зняла з обличчя дівчинки маску й кинула її на підлогу. Потім спритним рухом витягла катетер із вени.

— Геть звідси! — зірвалося в Андрія Павловича.

Він кинувся до доньки, готуючись побачити, як вона почне задихатися. Але Евеліна дихала. Сама. Рівно й спокійно. Показники на моніторах не змінилися.

Андрій Павлович повільно підвів очі на жінку.

— Бери її, — сказала та. — Швидше. По неї ось-ось прийдуть.

Він більше не сперечався. Обережно підхопив доньку на руки. Жінка поправила її волосся, щоб воно не заплуталося в дротах, і вони втрьох вийшли з палати.

Андрій Павлович нічого не розумів. Але після того, що побачив, був готовий слухати незнайомку.

У коридорі їм назустріч вийшла медсестра.

— Куди ви? Що ви робите? У дитини операція за десять хвилин!

Андрій Павлович не знайшовся, що відповісти. За нього заговорила супутниця.

— Ми забираємо її. Ви хочете її вбити, але ми не дамо.

Медсестра сплеснула руками.

— Що за безумство… Григорію Аркадійовичу, ви тільки погляньте!

З-за дверей операційної виглянув лікар.

Це був високий, огрядний літній чоловік із сивими скронями й важким поглядом за товстими окулярами. Саме Григорій Аркадійович Волков, відомий хірург, узявся провести надскладну операцію. Інші фахівці, побачивши результати обстежень, відмовилися від такого ризику. Навіть він не обіцяв благополучного наслідку.

— Що тут відбувається? — грізно запитав він.

Жінка ступила вперед і процідила: