Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

Марта повільно опустилася на диван. Роман лишився стояти поруч, ніби боявся, що якщо сяде, то вже не зможе підвестися.

— Вона зізналася? — спитав він.

— В отруєнні Марти — так. І в смерті Олени Сагайдак сімнадцять років тому, — відповів Назаренко. — Стару справу поновлено. Проведено ексгумацію, експерти виявили сліди того ж типу препарату. З огляду на щоденник, переписку й зізнання картина складається повністю.

Роман зблід.

— Вона розповіла, навіщо?

— З її слів, вона «захищала сім’ю від чужих жінок». Спершу вважала загрозою Олену, дружину вашого батька. Потім Марту, вашу дружину.

— Це не захист, — глухо сказав Роман.

— Слідство дотримується тієї ж думки.

Назаренко розгорнув папку, але не став викладати документи на стіл без потреби.

— Валентина Гриценко також визнала участь. Вона діставала препарати, консультувала Галину Миронівну, допомагала з документами. Її позиція тепер — співпраця, але відповідальності з неї це не зніме.

— Що їм загрожує? — спитала Марта.

— Валентині — серйозний строк як співучасниці. Галині Миронівні, з урахуванням старого вбивства й замаху на вас, загрожує максимально суворе покарання в межах закону.

Коли слідчий пішов, квартира ніби наповнилася важким повітрям. Марта сиділа нерухомо, дивлячись на свої пальці.

— Я думаю про Олену, — сказала вона. — Їй ніхто не повірив. Або вона навіть не встигла злякатися.

Роман сів поруч.

— Мені соромно за те, що моя мати прожила всі ці роки поруч зі мною після такого. Що я називав її турботливою, коли вона вже вбила людину.

— Ти не знав.

— Але я не хотів знати. Це різні речі.

Марта повернулася до нього.

— Романе, ти був дитиною, коли все сталося з Оленою. І сином, коли все відбувалося зі мною. Вона будувала свою брехню роками. Не можна вимагати від себе, щоб ти розпізнав її одразу.

Він похитав головою.

— Але тепер я маю жити так, щоб більше не ховатися від правди.

Суд призначили за два місяці. За цей час Марта майже відновилася фізично, але ночі лишалися важкими. Їй снилися чашки, темний напій, руки Галини Миронівни, що спокійно видавлювали таблетки. Іноді вона прокидалася від власного шепоту: «Я не буду пити». Роман теж спав погано. Іноді вставав і довго стояв на кухні, дивлячись у темряву, ніби намагався відокремити спогади про матір від того, що дізнався.

На перше засідання вони прийшли разом, тримаючись за руки. Будівля суду зустріла їх холодними коридорами, гулом голосів і спалахами камер. Справа набула надто широкого розголосу: журналісти, цікаві, знайомі знайомих, навіть студенти юридичного факультету — всі хотіли побачити жінку, яка роками вдавала хвору матір, а виявилася вбивцею.

Галину Миронівну ввели під конвоєм. Вона схудла, обличчя осунулося, волосся втратило колишню акуратність. Але коли вона побачила Романа, в очах спалахнуло колишнє власницьке тепло.

— Ромчику! — скрикнула вона. — Синочку, ти прийшов по мене. Я знала, що ти не покинеш маму.

Роман мовчки відвернувся. Марта відчула, як його пальці сильніше стиснули її долоню.

Галина Миронівна помітила цей жест. Її обличчя перекосилося.

— Ти все ще з нею? Після всього, що я зробила заради тебе?

— Підсудна, дотримуйтеся порядку, — суворо промовив суддя.

Вона замовкла, але погляд її залишався прикутим до Марти. У цьому погляді не було каяття. Лише ненависть і образа людини, в якої відібрали бажану річ.

Прокурор зачитував обвинувачення довго. Отруєння Олени Сагайдак. Замах на вбивство Марти Вороненко. Підробка документів. Змова з Валентиною Гриценко. Спроба заволодіти квартирою. Кожна фраза звучала сухо, офіційно, але за нею стояли роки чужого болю.

Адвокат Галини Миронівни намагався будувати захист на хворобі, самотності й психічному розладі. Він говорив, що його підзахисна потребувала лікування, що її вчинки були наслідком нав’язливого страху втратити сім’ю. Але вже перші свідки почали руйнувати цю лінію.

Валентину Гриценко вивели бліду, з погаслим поглядом. Вона говорила тихо, майже монотонно.

— Галина просила дістати препарати без зайвих записів. Спершу казала, що для себе. Потім стала казати, що невістка робить сина нещасним. Що після смерті Марти вони продадуть квартиру й зможуть жити спокійно. Вона вважала, що так повертає сина.

— Ви розуміли, для чого потрібні таблетки? — спитав прокурор.

Валентина опустила очі.

— Так. Не одразу, але зрозуміла. І все одно допомогла.

Марта слухала й відчувала дивну порожнечу. Їй здавалося, що йдеться про когось іншого. Про чужу квартиру, чужий компот, чуже тіло на лікарняному ліжку. Але рука Романа була поруч, тепла й жива, і це повертало її в теперішнє…