Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

Одного ранку Роман увійшов до палати з букетом тюльпанів. Марта напівлежала на подушках і дивилася, як смуги сонячного світла лягають на підлогу.

— Як ти? — спитав він.

— Краще. Лікар сказав, якщо так піде далі, за тиждень відпустять додому.

Роман поставив квіти у вазу й сів поруч.

— Я досі інколи прокидаюся й думаю, що це сон.

— Я теж, — зізналася Марта. — Тільки потім згадую смак компоту.

Він болісно скривився.

— Не треба згадувати.

— Треба. Якщо не говорити, воно лишиться всередині. Сьогодні Назаренко розповів, що в напої було близько двох десятків таблеток. Вона розраховувала не на легке нездужання.

Роман прикрив очі.

— Боже…

— І вона досі каже, що це «для здоров’я».

— Бо інакше їй доведеться визнати, що вона вбивця.

Марта подивилася на нього уважно. Він вимовив це слово вперше — без застережень, без «якщо», без спроб пом’якшити.

— Слідство поновлює справу Олени? — спитала вона.

— Так. У щоденнику знайшли прямі записи. Мама писала про неї так, ніби це не людина, а перешкода. Спочатку дружина мого батька, потім ти. Для неї все повторювалося.

— Що кажуть лікарі? У сенсі психіатри.

— Кажуть, у неї тяжкі нав’язливі ідеї, підозрілість, одержимість близькими. Але вона розуміла, що робить. Ховала препарати, підробляла документи, знищувала сліди. Це не був напад безумства.

Телефон Романа задзвонив. Він глянув на екран.

— Поліція.

Марта кивнула. Він відповів, слухав мовчки, і його обличчя поступово ставало кам’яним.

— Ще що? — спитала вона, коли розмова закінчилася.

— Знайшли схованку під підлогою в її квартирі. Там були документи на твоє ім’я. Заповіти, дарчі, довіреності. Усе підроблене.

— Але навіть якби я померла, квартира не перейшла б до неї.

— За одним папером ти нібито передавала квартиру мені незадовго до смерті. За іншим я мав оформити її на матір. Там ще були підписи свідків. Валентина і якісь знайомі, яких тепер допитують.

Марта відчула, як слабкість знову накриває її хвилею. Вона відкинулася на подушку.

— Вона не просто хотіла мене прибрати. Вона вже жила так, ніби все вдалося.

— Так, — тихо сказав Роман. — І я не знаю, як із цим жити.

Наступні дні тягнулися повільно. Лікарі перевіряли серце, печінку, тиск, координацію. Психолог обережно говорив із Мартою про страх, про почуття провини, про те, чому жертви часто й далі шукають помилку в собі. Марта слухала, кивала, але всередині все одно поверталася до одного: вона надто довго намагалася бути доброю невісткою.

Роман теж почав ходити до спеціаліста. Після першої зустрічі він прийшов тихий, незвично зібраний.

— Він сказав, що моя мати роками формувала в мене почуття обов’язку, змішане зі страхом. Якщо я відмовляв їй, я ставав поганим сином. Якщо погоджувався — вона отримувала владу.

— Це схоже на правду.

— Я знав це десь усередині. Але назвати словами виявилося страшно.

— Страшно не означає неправильно.

На момент виписки Марта вже могла ходити сама, хоча швидко втомлювалася. Роман приїхав зранку, привіз одяг, допоміг застібнути пальто. Перед виходом лікар ще раз попередив:

— Навантаження поступово. Жодних стресів, наскільки це можливо. Контрольні обстеження обов’язкові.

Біля входу до лікарні на них чекали журналісти. Історія жінки, яку свекруха намагалася отруїти заради квартири, розлетілася містом. Камери, мікрофони, чужі запитання вдарили в обличчя, щойно вони вийшли на ґанок.

— Марто, як ви почуваєтеся?

— Правда, що свекруха планувала все роками?

— Романе, ви будете присутні на суді?

Він обійняв дружину міцніше й повів до машини.

— Без коментарів. Дайте нам пройти.

У салоні Марта заплющила очі.

— Наче нас виставили напоказ.

— Скоро їм набридне, — сказав Роман, заводячи двигун. — А якщо ні — я знайду спосіб захистити тебе.

Удома на неї чекав сюрприз. У квартирі були нові фіранки, переставлені меблі, на стінах — свіжі спокійні шпалери. Не ремонт заради краси, а спроба стерти відчуття чужого вторгнення.

— Коли ти встиг?

— Поки ти була в лікарні. Я хотів, щоб ти повернулася не туди, звідки тебе майже забрали, а додому.

Марта підійшла до вікна, відчинила стулку й вдихнула весняне повітря. Уперше за довгий час їй здалося, що квартира знову належить їй.

Саме в цю мить пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв слідчий Назаренко з папкою в руках.

— Перепрошую, що одразу після виписки. Але з’явилися нові обставини. Галина Миронівна дала зізнавальні показання…