Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

Після цих слів Марта довго не могла заснути. У палаті горів нічник, за дверима тихо проходили медсестри, десь удалині дзенькнула візок. Усе здавалося звичним, лікарняним, майже безпечним, але всередині в неї знову піднімався холод.

Вона уявляла незнайому Олену Сагайдак — жінку, про яку не знала нічого, крім імені та страшної смерті. Уявляла, як та, можливо, теж колись сиділа за столом навпроти Галини Миронівни, теж чула лагідний голос, теж не хотіла здаватися грубою. Від цієї думки ставало важко дихати.

Роман приходив щодня. Іноді приносив квіти, іноді свіжі фрукти, іноді просто сідав поруч і мовчав. Вони говорили багато — значно більше, ніж за останні роки шлюбу. Ніби тільки тепер між ними зникла невидима постать Галини Миронівни, яка раніше стояла в кожній кімнаті, в кожній суперечці, в кожній паузі.

— Чому ти не сказала мені прямо? — якось спитав Роман. — Не про підозри взагалі, а про детектива.

Марта сумно усміхнулася.

— А ти б повірив?

Він хотів відповісти одразу, але слова застрягли. Чесність виявилася болючішою за будь-який захист.

— Мабуть, ні, — зізнався він. — Я б сказав, що ти перебільшуєш. Що мама дивна, але не небезпечна. Що вона просто самотня.

— Ось тому я й мовчала. Мені потрібні були докази. Я боялася не тільки її. Я боялася втратити тебе.

Роман підвівся й підійшов до вікна. Внизу біля лікарняного входу хтось курив, ховаючи обличчя від вітру.

— Я все життя думав, що зобов’язаний її захищати. Вона так збудувала мій світ: мама слабка, мама хвора, мама все винесла заради мене. А виявилося, що слабкість була її зброєю.

— Вона справді могла бути нещасною, — тихо сказала Марта. — Але нещастя не дає права знищувати людей.

Роман повернувся до неї. В його обличчі було стільки втоми, що Марта вперше побачила в ньому не лише чоловіка, а й хлопчика, якого багато років тримали на невидимому повідку.

— Я продам її квартиру, — сказав він. — Гроші підуть на твоє лікування й відновлення. І на психолога. Нам обом знадобиться допомога.

— Ти не зобов’язаний.

— Зобов’язаний. Я не зможу більше зайти в ті стіни. Там вона готувала твою смерть. Там роками будувала плани.

Марта простягнула руку, і він сів поруч.

— Ми впораємося, — сказала вона. — Тільки не намагайся впоратися сам.

Слідчий Назаренко приходив до Марти кілька разів. Він говорив спокійно, без зайвого тиску, та запитання все одно виснажували. Треба було згадувати кожен ковток, кожну фразу, кожен рух Галини Миронівни. Марта розповідала про дзвінки, про візит свекрухи до їхніх дверей, про розмови про квартиру, про слова перед втратою свідомості.

— Вона сказала: «Намучилася наша Оленка. Тепер квартирка синочку дістанеться», — повторила Марта, дивлячись на свої руки. — Я тоді зрозуміла, що це було не випадково.

Слідчий зробив запис.

— Експертиза підтвердила наявність сильного препарату в залишках, знайдених на губці та в зливі. Також виявлено сліди в каструлі. Ваша свекруха стверджує, що це була лікувальна суміш.

— Вона й досі заперечує?

— Частково. Каже, що хотіла допомогти. Але знайдений щоденник і переписка змінюють картину.

Марта заплющила очі.

— Що буде далі?

— Після завершення експертиз справу передадуть до суду. Вам доведеться виступити як потерпілій, якщо стан дозволить.

Роман, який сидів поруч, одразу напружився.

— Їй не можна знову проходити через це.

— Розумію, — Назаренко глянув на нього. — Але її свідчення важливі. Ми постараємося зробити все максимально бережно.

Після відходу слідчого Марта довго мовчала.

— Я боюся побачити її, — зізналася вона нарешті.

Роман стис її руку.

— Я буду поруч.

— Ти теж її побачиш.

— Я вже побачив її справжню. У суді буде лише оболонка.

З кожним днем Марта трохи міцнішала. Спершу пройшла кілька кроків по палаті, тримаючись за руку медсестри. Потім змогла дійти до вікна. Потім сиділа в кріслі майже годину. Та разом із тілом прокидалася пам’ять, і ночами їй снилася та вечеря: біла скатертина, темний компот, очі Галини Миронівни, що стежили за кожним рухом…