— Це гроші сина! — заявила свекруха. Я тут-таки скасувала оплату її лікування і..

Лідія Степанівна зателефонувала на четвертий день після виписки. Марина сиділа в офісі над бюджетом проєкту. Побачивши ім’я на екрані, вона цього разу прийняла виклик.

Привітатися свекруха не вважала за потрібне.

— Ти вирішила, щоб уся рідня вважала тебе невдячною? Старша сестра щойно питала, чому ти навіть на виписку не приїхала. Що я маю їй казати? Ти проти мене збунтувалася?

Голос був сильний, сердитий, без сліду недавньої лікарняної немочі. Марина слухала, постукуючи ручкою по чистій сторінці блокнота. Потім спокійно відповіла:

— Вважайте мене невдячною, мамо. Ви маєте рацію.

На тому кінці замовкли. Лідія Степанівна, вочевидь, чекала заперечень, виправдань, будь-якої спроби довести, що про неї думають несправедливо. Підготовлена відсіч позбулася звичного продовження.

— Вашими справами тепер займатиметься Віктор, — сказала Марина. — Ви його мати. Кому ще про вас дбати?

Кілька секунд було чути тільки дихання. Потім свекруха зірвалася на крик:

— Та як ти смієш! Зовсім своє місце забула? Погань невдячна! Чого ти хочеш добитися?

— Нічого. Нехай кожен займається тим, чим має.

Марина завершила розмову, перш ніж посипалися нові звинувачення. Поклала телефон поруч із монітором, зручніше взяла ручку й обвела спірну цифру в розрахунках. На роботі лишалося завдання, яке треба було закінчити; телефонна сварка більше не відволікала її від роботи.

Від колишнього сімейного укладу вона почала відходити послідовно. Не скликала домашніх на розмови й не повторювала наново своїх умов. Просто лишала без відповіді вимоги, які ще недавно вважала обов’язковими до виконання. Порожні місця виявлялися самі: там, де всі звикли до її участі, раптом нічого не відбувалося.

За місяць Лідії Степанівні виповнювалося шістдесят два. Раніше підготовка для Марини починалася задовго до святкового вечора. За тиждень вона замовляла стіл у дорогому ресторані в центрі. Після роботи, замість дороги додому, їхала до великого універмагу, вибирала гарну хустку. Уранці в день народження треба було ще зварити борщ і відвезти свекрусі цілу каструлю. Вечеря в ресторані не заміняла домашнього частування, а подарунок не скасовував ні того, ні іншого. Усі ці клопоти припадали на різні години й різні дні, однак для Віктора зливалися в одне готове свято, на яке лишалося вчасно приїхати. Порядок здавався настільки усталеним, що він навіть не питав, чи все буде готове.

Тепер, поки він голився, Марина сиділа на дивані з телефоном. У банківському застосунку ввела рахунок свекрухи, потім суму — п’ять тисяч. Цього вистачило б на торт із кондитерської. Підтвердила переказ і більше підготовкою до свята не займалася.

Хвилин за тридцять Віктор вийшов із ванної й узявся зав’язувати краватку.

— До якого ресторану мені ввечері під’їжджати? Я одразу з роботи буду.

— Ні до якого. Я нічого не замовляла. Гроші на подарунок мамі відправила.

Він так і завмер із кінцями краватки в руках.

— Зачекай. А святкова вечеря?

— Тобі видніше, що їй сподобається. Вона твоя мама.

Марина взяла сумку в передпокої, взула туфлі.

— У мене ввечері зустріч. Мене не буде.

Двері зачинилися. Віктор лишився з питаннями, відповіді на які раніше завжди готувала дружина…