Циганка в дорозі попередила мене повернутися додому без світла, і невдовзі я зрозуміла, що її слова були не випадкові

Ірина вибігла в спільний коридор, притискаючи Назарчика до себе. Коліна підгиналися, та страх гнав уперед сильніше за слабкість. Оксана вже була біля дверей, двоє чоловіків — на сходовому майданчику. Все відбувалося надто швидко, ніби дім звузився до кількох кроків і одного відчайдушного крику.

— Ти з глузду з’їхала? — прошипіла Оксана, обертаючись. — Замовкни негайно!

У цю мить двері навпроти різко розчинилися. На порозі з’явився Богдан — високий, широкоплечий, у домашній футболці, з рушником через плече. Його вирвали зі звичайного вечора, але погляд миттєво став зібраним. Він подивився на Ірину з дитиною, потім на Оксану й двох чоловіків, які намагалися піти.

— Що тут відбувається? — спитав він неголосно.

— Вони грабують мене, — видихнула Ірина. — Будь ласка… я з дитиною…

Цього виявилося досить. Високий чоловік рвонув униз першим. Богдан зробив крок у бік сходів і собою перекрив прохід.

— Назад, — сказав він рівно.

Далі все сталося не як у кіно. Надто швидко, різко, майже буденно. Високий спробував проскочити повз, та Богдан штовхнув його в груди, і той ударився спиною об стіну. Другий кинувся слідом — Богдан перехопив його за плече й повалив на підлогу, притиснувши коліном. Перший знову підвівся, замахнувся — і дістав короткий удар, точний, без зайвої злості.

Оксана скрикнула.

— Ти що витворяєш? Ти хто такий узагалі? Я сама поліцію викличу!

— Уже викликали, — спокійно відповів Богдан, не відпускаючи чоловіка. — Лежіть і не смикайтеся.

За кілька хвилин на майданчику стало дивно тихо. Чоловіки лежали біля стіни, важко дихаючи. Оксана стояла бліда, розпатлана, і дивилася на Богдана з такою ненавистю, ніби винен був він. Ірина опустилася на сходинку, все ще притискаючи до себе сина. Назарчик плакав — знесилений і наляканий.

Сирени почулися майже одразу. Ніби ніч тільки й чекала, коли хтось покличе на допомогу.

Коли приїхали поліцейські, найстрашніше ніби скінчилося. Богдан коротко пояснив, що застав спробу втечі. Ірину розпитували уривками: хто ці люди, звідки ключі, що встигли забрати. Вона відповідала, не завжди розуміючи, яким голосом говорить.

Оксану повели першою. Та, опинившись у відділку, вона швидко зібралася. Надто швидко. На обличчі знову з’явилася впевненість, голос став рівним, майже ображеним.

— Я прийшла допомогти подрузі, — заявила вона слідчому. — У мене ключі, вона сама дала. Квіти полити, перевірити квартиру. А чоловіків попросила провести мене — пізно ж, одній страшно.

Ірина сиділа навпроти й не могла повірити, як легко ці слова злітають із її вуст.

— Чому вони тоді опинилися всередині? — спитали в Ірини.

— Бо ключі були в неї, — тихо сказала Ірина. — Я сама лишила.

Оксана тут же підвела голову.

— От бачите? Все за домовленістю. А цей сусід на нас напав. Збив людей з ніг, застосував силу. Я буду скаржитися, я цього так не лишу.

Богдан мовчав. Він сидів трохи осторонь, опустивши руки на коліна, й дивився в підлогу. На обличчі в нього не було ні бравади, ні жалю — лише втомлене розуміння наслідків.

Ірина слухала Оксану й відчувала, як усередині піднімається не злість навіть, а холодне здивування. Щойно ця жінка показувала чужим людям, де лежать гроші й прикраси. Щойно тікала з квартири. А тепер говорила гладко, впевнено, без жодної затинки.

Підозрюваних усе одно затримали до з’ясування обставин. Та додому Ірина поверталася не з полегшенням. Вона вклала Назарчика, сіла на край ліжка й довго дивилася в темряву. Страх змінився: тепер вона боялася вже не тих кроків у квартирі, а того, що Оксана зуміє викрутитися. Що доказів виявиться замало. Що все назвуть непорозумінням. Що правда знову лишиться без голосу…