Даішник вимагав гроші у священника… Але під рясою виявився бойовий полковник у відставці

— Стояти, — голос отця Миколи пролунав сухо, як постріл.

Тіні завмерли. Один із непроханих гостей смикнув рукою, і в темряві блиснув ніж. Але Коваленко, попри вік і рясу, рухався з тією швидкістю, яку тіло запам’ятовує назавжди. Короткий удар припав по нервовому вузлу на передпліччі. Ніж дзенькнув об плитку. Другий спробував хлюпнути пальним із каністри, але священник перехопив його руку, розвернув корпус і вгатив нападника в цегляну стіну.

— За храм відповідь особлива, — промовив він, утримуючи обох на землі.

На свій подив, це були не загартовані бандити, а двоє молодих хлопців у спортивних костюмах. Вони тремтіли, як мокрі цуценята.

— Нам заплатили! — завив один. — Сказали тільки налякати, трохи підпалити, щоб ви поїхали. Ми не знали, що ви… такий.

— Хто заплатив?

Коваленко притис коліно до спини другого.

— Говори. Або я на п’ять хвилин забуду, що на мені ряса.

— Людина від Бондаренка, їхній юрист! Він на волі лишився. Будь ласка, дядьку, не бийте.

За десять хвилин до храму під’їхав Остап із людьми. Вони чергували неподалік на прохання Романюка. Нападників завантажили в машину, каністри прибрали як речові докази.

— Командире, ви як? — Остап тривожно оглядав його. — Знову самі в рукопашну? Ми ж залишали тривожну кнопку.

— Вони прийшли палити храм, Остапе. Чекати було не можна.

Наступного ранку все селище говорило тільки про нічний напад. Але ті, хто хотів залякати отця Миколу, досягли протилежного. Люди побачили, що їхній священник не ховається і не їде, а самотужки захищає стіни, де хрестив їхніх дітей і відспівував старих. Надвечір біля воріт храму вишикувалася черга.

Кожен прийшов зі своєю історією. В одного Бондаренко віджав землю. В іншого Литвиненко вимагав гроші за проїзд машини з хворим. Третій платив за право торгувати на ринку. Літня жінка принесла зім’яті квитанції, фермер — блокнот із датами зупинок, водій — старий запис із реєстратора. Хтось мовчав роками, бо боявся, хтось підписував папери, не читаючи, хтось віддавав заощадження, аби тільки не чіпали сім’ю.

Отець Микола стояв на ґанку з зошитом і записував усе: імена, дати, суми, номери машин, прізвища свідків. Він не квапив людей, не перебивав, давав їм виговорити страх, який надто довго жив під язиком. Іноді він лише кивав, іноді ставив коротке уточнювальне запитання, іноді мовчки наливав води тим, у кого тремтів голос. Народний гнів, стиснутий роками, нарешті прорвався назовні. Тепер ішлося вже не про хабар на дорозі. Починався кінець угруповання, що душило весь район, і кожен новий голос робив цей кінець ближчим…