Дівчина з дитбудинку купила старе кафе, з якого всі сміялися, і вже за місяць змусила колишнього власника замовкнути

Любов Андріївна приїхала в суботу вранці автобусом із двома сумками. У першій лежали фартух, ніж у чохлі й її власна дерев’яна ложка, потемніла від років. У другій — банки тушкованки, томати, мішечок сушених трав і згорток у рушнику, де виявився шматок сала.

Вона зайшла, зупинилася посеред залу й довго мовчки озиралася. У її мовчанні було більше діла, ніж у чужих захватах.

— Значить, так, — нарешті сказала вона. — Кухню миємо до блиску. Витяжку розбирати. Плиту перевірю сама, нікому не довіряю. Погнутий стіл виправити або замінити. На такому різати не можна.

— Добрий день, тітко Любо, — обережно сказала Дарина.

— Добрий день, Дариночко. Волосся надто яскраве, але з цим потім. Хто стіни фарбувати вміє?

— Віра, — сказала Марта.

— Добре. Білий не беріть, швидко стане сірим. Треба теплий колір. Кремовий, бежевий, щось людське.

— Тітко Любо, — Марта ступила крок до неї, — ви згодні?

Любов Андріївна зупинилася у дверях кухні й обернулася. Голос у неї став тим самим — рівним, твердим, без зайвої ласки, яким вона колись кликала дітей до обіду.

— Марто, ти двадцять два роки їла мою стряпню. Я тепер маю відмовитися годувати твоїх гостей?

Вона зникла на кухні. За секунду там загримів посуд.

Дарина тихо видихнула:

— Все. Я зрозуміла. Ми це піднімемо…